Джерело: Ґрунт
Автори: Ярослава Шлапацька / Іван Антипенко 

Російська окупація — це постійна і всюдисуща загроза. Сорокарічна Ольга [ім’я змінене з міркувань безпеки] це відчула, коли за кілька годин до нового року ФСБшники увірвалися в її будинок, а потім запроторили до камери. Жінку відірвали від лежачих батьків, а невдовзі  видворили за межі окупованої частини Херсонської області. Показове вигнання записали на камеру і використали в пропаганді.

Кілька десятків кілометрів вона йшла пішки до вільної території десь під дулом автоматів, десь через пункти дислокації російських військ. Нині Ольга мешкає у відносному тихому місті на заході України. Вона досі відчуває наслідки полону й насильства, але намагається поступово відновлюватися й повернутися до адвокатської справи.

Свідчення Ольги переповідає The Reckoning Project у співпраці з медіа ҐРУНТ. Це історія не тільки залякувань в окупації, але й цивільного опору. Навіть у найнебезпечніших умовах.

Селище неподалік від Криму, де жила Ольга, російська армія захопила в перші години повномасштабного вторгнення. 

З окупації жінка виїхати не могла –– мусила доглядати хвору маму. Це одна з найрозповсюдженіших причин, чому люди залишаються у захоплених Росією регіонах. 

«24 лютого в мене було заплановане засідання суду. Того ранку я не почула вибухів, прокинулася тільки від численних дзвінків. Мені у слухавку кричать: “війна”, а я нічого не розуміла», — пригадує вона.

Перші місяці російської окупації селища запам’ятались їй порожніми полицями в магазинах, шаленим дефіцитом харчів і «однією пачкою макаронів в руки». 

Ольга працювала адвокаткою. З 2014 року допомагала кримчанам переоформлювати паспорти й інші документи. Окупаційна адміністрація, знаючи про освіту Ольги, кілька разів пропонувала їй роботу. Але та щоразу відмовляла. «Напряму я їх не посилала, бо розуміла наслідки. Але я ніколи не збиралася працювати на колаборантів», — пояснює вона.

Її чоловік у березні 2022 року долучився до Територіальної оборони України. У ході службових завдань він кілька разів перетинав лінію фронту, їздив у Крим і Херсон, але зрештою мусив виїхати на вільну територію України. Задля безпеки Ольга мусила вивезти або знищити всі речі Сергія [ім’я змінене з міркувань безпеки], адже в будь-який момент окупанти могли прийти до них з обшуками.

Власне, так і сталося 31 грудня 2022 року. Близько 18:00 у квартирі жінки пролунав гуркіт. На порозі стояли озброєні люди — пізніше з’ясувалося, що це були два працівники ФСБ  та «майор міліції» окупованої частини Донеччини. 

— Документи! Ви що, не бачите, що ми військові? – з порогу заявили непрохані гості. 

— Я не розумію, хто ви. У нас у такому одязі ходять тільки рибалки й мисливці, — відповіла Ольга. 

Після суперечки у під’їзді і перевірки документів чоловіки зрозуміли, що прийшли за адресою. Ольгу штовхнули всередину оселі й відібрали телефон. У месенджерах знайшли переписки з кримчанами і проукраїнські Telegram-канали.

«Я не раз писала клієнтам, що тепер також перебуваю на окупованій території. ФСБшники це побачили, почали казати, мовляв, яка це окупація, ми ж вас звільняти прийшли. Від чого вони мене звільнили? Від роботи й родичів?», — розповідає жінка.

Під час цього обшуку їй зателефонував чоловік. Його номер не був підписаний, тож Ользі дали взяти слухавку – та сухим голосом відповіла, що не може зараз говорити. 

Перевірки тривали чотири години. Врешті їй сказали чекати виклику й нікуди «не суватися». Перед викликом до «міліції» Ользі ще раз зателефонував чоловік.

— Ти зрозумів, хто це був?

— Я відразу зрозумів.

— Ну що ж, тебе шукали.

Невдовзі після того, як батько Ольги дізнався про обшуки, у нього стався інсульт. Врятувати вдалося дивом, адже через окупацію у селищі не вистачало ані ліків,  ані лікарів. Відтепер на руках Ольги було вже двоє паралізованих батьків і вдвічі більше обов’язків. 

У січні жінці подзвонив дільничний поліцейський, який перейшов на бік окупантів. Він пригрозив Ользі оголошенням у розшук, якщо та не прийде до них сама. Вибору не лишалося.

«Ольго Вікторівно, ну як ви так? Хіба не знали, що телефон потрібно чистити, — мовив Іванов [прізвище змінене з міркувань безпеки], який був знайомий із нею задовго до допиту. — Ну, я розумію, якби це дівчинка не знала, а ви? Матеріали відправимо у військово-цивільну адміністрацію. Вас викличуть».

Наступні два тижні жінка мешкала у батьків. Нагляд за ними мав бути цілодобовим, їй  здавалось, що помешкання рідних може бути безпечнішим. У кінці січня Ольга вирішила на кілька хвилин забігти додому по особисті речі. В цей час до неї вломилися п’ятеро людей у військовій формі. 

Її знову заштовхнули всередину, розмахуючи перед обличчям листком з розпорядженням окупаційної адміністрації. У ньому йшлося, що Ольга «загрожує безпеці Російської Федерації», тому має бути видворена за межі області. Із заламаними позаду руками жінку повели до райвідділку.

З її взуття зняли шнурівки, з неї — прикраси. Дорогою до камери із заґратованого вікна в коридорі виглянув та привітався з жінкою міський голова Херсона Ігор Колихаєв, викрадений російськими військовими в червні 2022 року. Ольгу завели до камери, підлога якої була всуціль вкрита матрацами.

«Мені кажуть: “Заходь, ти тут надовго”. А я їм: “Ні”, і давай гатити ногою по дверях, я кричала, кликала начальника, — згадує героїня. — Але все марно. Тож я роззулася, бо на цьому місці дівчата спали, і пройшла далі. Нас було шестеро, у комірчині цій лягати для сну доводилося “валетом”».

Разом з Ольгою в ізоляторі сиділа вагітна дівчина. Тетяну затримали за допис зі словами «Слава Україні» у фейсбуці. Згодом через побиття російським військовим і стрес під час арешту вона втратила дитину.

Наступного ранку до камери прийшов той самий «начальник», якого кликала Ольга. «Був ніким і став усім», — так описує його Ольга. Вона стала просити колаборанта повідомити батькам, де вона є, втім той відмовив: «Нічим не можу допомогти, Ольго Вікторівно. Вами займалася контррозвідка».

Жінки придумали,  як подати рідним звістку. Кілька з них поскаржилися на погане самопочуття, тож на виклик приїхала швидка допомога. Під час огляду Ольга прошепотіла медикам, аби ті дали сигнал її родичам. Так само вчинила Анна, поклавши їм до кишені записку. 

За кілька днів Ользі без будь-яких пояснень наказали забрати вдома речі й попрощатися з рідними. Жінку конвоювали двоє озброєних російських військових. Тато плакав, ледве розмовляючи після інсульту. 

Вранці її та ще одного затриманого — знайомого з дитинства односельця — посадили в БТР і кудись повезли. Дорогою на їхні питання ніхто не відповідав. «Я тут вперше, нічого не знаю», — казав один із конвоїрів. 

Вже на території Запорізької області в Ольги зав’язалася перепалка з колаборантом, відповідальним за видворення.

— Тебе взагалі потрібно було пристрелити відразу ж, коригувальниця! — випалив окупант.

— Яка я коригувальниця? Я відмовилася працювати на вашу Рашку, за це й виганяють, — спокійно відповіла Ольга.

Після цих слів чоловік у російській військовій формі вдарив її прикладом. За кілька годин їх  відвезли до блокпоста, біля якого майорів російський прапор. Там затриманим по черзі зачитували розпорядження окупаційної влади про видворення, знімаючи процес на відео. Їх просили пройтися нібито в бік України, а насправді після запису повертали назад.

Усіх «видворених» знову посадили до автівки і повезли геть. Незабаром зупинились і наказали йти уздовж дороги в невідомому напрямку. 

«Уже за кілька кілометрів з посадки вилізли військові. Кричать: “Стоять, куда?”. Ми відповідаємо, що до своїх, на підконтрольну. Вони давай сміятися, як з дурнів, кажуть, що нікуди ми не підемо. І під дулом автоматів повели нас до ферми», — переповідає жінка.

Ольга бачила свого товариша востаннє. Російські солдати  відправили його рити окопи, говорить жінка. Так вона опинилась на передовій у Запорізькій області.

В перші ж дні на фермі Ольгу побили і зґвалтували. Невдовзі туди навідався з перевіркою російський військовий, якого всі називали «майор Сєвєр». 

— За що ти тут? — запитав Ольгу майор. 

— Я адвокатка, відмовилася співпрацювати.

— І все?

— І все.

«Сєвєр» дозволив жінці піти в лазню і привести себе до ладу. Вдень російські військові змушували її прибирати й мити посуд. 

«Не залишай мене з цими виродками», — просила Ольга майора, знаючи, що той невдовзі має їхати. Той таки погодився потайки вивезти її в сусіднє село, де прилаштував до одинокого літнього чоловіка.

Чому «Сєвєр» зголосився допомогти? Він розповів, що останнім часом йому снилася загибла дружина — теж Ольга — яка благала про допомогу.

За кілька днів майор повідомив Ользі, що її почали шукати. Близько третьої ночі «Сєвєр» з кількома іншими військовими вивезли — цього разу в невідомому напрямку — лиш повторивши вказівку рухатися посередині дороги, щоб не заходити на заміновані узбіччя. 

Довгими годинами темряви вона рухалася в невідомість. Жінка дійшла до підірваного мосту, де побачила вдалині синьо-жовтий прапор. Зраділа, зрозумівши, що дім уже близько. З берега навпроти їй кричали йти назад. «Я не піду назад до орків, я своя, хлопці, своя», — про себе говорила Ольга.

Вона спустилася вниз, а потім мусила добиратися догори. 

«Повна темрява. Ні пса, ні пташок, ні вогника. Морок, усе ніби вимерло. Тільки коли місяць визирнув, я побачила, що йду по якомусь зруйнованому містечку. Йду і промовляю то “Отче наш”, то “хлопці, відгукніться”, — згадує жінка. — Я не знаю, звідки бралися сили. Але нарешті почали виднітися силуети, які наближалися до мене. Це було таке полегшення».

Військові на блокпосту були шоковані, що Ольга дісталася до них живою. «Ми тільки тіла загиблих цією дорогою періодично забираємо», — казали вони. Ольгу відразу повезли на перевірку до пункту розміщення евакуйованих у Запоріжжі. Там з’ясувалося, що весь цей час її розшукував чоловік.

«Мені сказали, що я пройшла до сорока кілометрів. Дивувалися, як це можливо через розтяжки, міни і лінію фронту взагалі. Я казала, що ангел охоронець у мене, мабуть, серйозний, – згадує Ольга. – І я не очікувала такого гарного прийому. Мені надали тимчасове житло, купили телефон, квиток до чоловіка. Таке тепло від незнайомих людей».

Незабаром у жінки відмовили ноги. Навіть після лікування вона досі може впасти. Із 2023 року Ольга проходить фізичну й психологічну реабілітацію.

Деякі її рідні досі в окупації. З офісу Ольги винесли всі документи, а квартиру намагаються конфіскувати посилаючись на «закони депортації». На родичів, які залишилися на окупованій території чинять тиск, аби дізнатися теперішнє місце перебування Ольги та чим вона займається.

Зараз Ольга намагається відновити свою адвокатську практику і співпрацює з громадською організацією, що допомагає жінкам, постраждалим внаслідок війни. 

Текст був підготовлений у співпраці з Реконінґ Проджект (The Reckoning Project), глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.

Публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю авторів/The Reckoning Project і не обов’язково відображає позицію ЄС.