Джерело: Ґрунт

Максим Левченко, позивний Роджер – професійний кікбоксер та ультрас. Він пройшов пекло Азовсталі та 13 місяців російського полону. Нині служить сержант-інструктором з фізичної підготовки у Третій штурмовій.

Говоримо з Максимом про оборону Маріуполя, досвід російського полону та про службу у вже легендарній Третій штурмовій. 

Почнімо з твого позивного. Чому Роджер? 

— Це ще було в років 15-16. Я був активним футбольним вболівальником і в нас була традиція на 1 травня, коли збираються «Мір, труд, май», комуністи, то ми їх розганяли трохи. Ми вийшли із составом деяким, і перед нами були хлопці, комуністи. Ми стикаємося і я не можу довго зрозуміти, чого наші хлопці з перших рядів їх не б’ють. Я вилітаю з заднього ряду, хочу на одного з них настрибнути – і мені кульком в голову дають. А в кульку була якась пляшка чи лід. В мене брова повністю розсіклась. Поїхали зашили, а око повністю запливло. І коли прийшов на тренування до хлопців, кажуть, будеш веселим Роджером. З цього дня і почалось. Коротко – Роджер. 

Якщо вам комфортніше дивитися відео із субтитрами іншою мовою, відкрийте в YouTube Налаштування → Субтитри → Автопереклад та оберіть потрібну мову.

Розкажи, будь ласка, про свій власний досвід оборони Маріуполя. Як ти туди потрапив? 

— Потрапив 28 березня, тоді збиралися добровольці на деблокаду Маріуполя. Наш командир нам запропонував, і більш частина з нашого відділення, близько 8-10 людей, полетіли добровольцями в Маріуполь на оборону. 

Ти одразу погодився, ні секунди не сумнівався, не думав? 

– Спочатку нам сказали, що буде деблокада. Ми не розуміли, як. Свідомо розумієш, що без літаків, без якоїсь сильної арти і так далі неможливо там деблокувати. Але потім з’явилася інформація, що хлопці дісталися в Маріуполь. Перша партія успішно долетіла і обороняє місто. З того моменту пішов до близького друга, Олександра, сказав, що давай летіти. Він теж погодився. Плюс наш підрозділ, з яким ми разом були в обороні Києва. 

Ти був в “Азові” на той час? 

– ТрО “Азов-Київ”, так. 

Що ти побачив у місті, коли прибув туди? 

— Це розбите місто. Могили, люди ходять як загублені, як у якихось фільмах. Ходиш по місту, нікого немає. Деякі люди з’являються, шукають їжу, харчі. 

Тобто там без перебільшення в кожному дворі були закопані [люди – ред.]? 

— Ну, якщо встигли. В наш момент, коли вже я був там, вже навіть не встигали копати. Ну, не те, що не встигали, просто скидували [загиблих людей – ред.] в якийсь будинок і вони там лежали. 

І скільки часу ви загалом провели на Азовсталі в Маріуполі? 

— В Маріуполі були з 28 березня по 14 квітня. А 14 квітня був перехід з міста на Азовсталь і до кінця вже тримали там оборону. 

Наскільки важко було прийняти рішення йти в полон? Що стало вирішальним аргументом? 

— Зрозуміло, що командування вкидало якусь інформацію, щоб не було всередині заводу якогось бунту і так далі. Нам донесли, що це буде почесний полон. Три місяці ми побудемо, фільтрація і нас відпустять додому. Я почув цю інформацію. Це був єдиний шанс вижити. У нас там БК, їжі, всього не вистачало. Можливо, максимум пів місяця ще протримались би. Тому це був єдиний шанс вижити. 

Що допомагало тобі триматись в полоні, не зламатись і не втратити себе? 

— В більшості плани на майбутнє, цілі, бажання. Згадував, де я хотів би побувати, де відпочити. Ці думки допомагали цей негатив закинути якимось позитивом і я більше про це думав. 

І, наскільки я розумію, ти там більше до релігії пристав? 

— Ну як пристав? Почав читати Біблію, було цікаво, молився. 

Це не забороняли в полоні? 

— Був момент, що приїхав якийсь пастор всєя Росії. В нас помолив, відчитав. Це було перед Пасхою або після. У нас там була 3 години лекція. Ми спочатку годину чекали стоячи на сонці, потім 2 години на сонці сиділи на лавочці. В деяких частинах сходили причастились, оцей ритуал християнський. Після цього у нас був шмон. Тобто тут припідняли, замотивували, а потім бах  – і все, опустили. Про шмон в деталях не буду розповідати, але це неприємні відчуття. 

До азовців в полоні якось ставились по-особливому, чи до всіх однаково? 

— Там же азовців всіх поділили, з нами азовців не було. Чи вважали вони мене азовцем? Не вважали.

Як твій полон пережили рідні? 

— Мама, зрозуміло, переживала, зі здоров’ям були трабли. Воно зараз із затримкою вилазить, але зараз, слава Богу, зі здоров’ям все добре, лікується. Вона служить, але паралельно слідкує зі своїм здоров’ям. 

Наскільки я знаю, вона теж в Третій штурмовій. Це був її вибір, щоб бути ближче до тебе? 

— Не було часу, щоб запитати. Зараз залишилася там, тому що є там друзі, оточення, і вона розуміє, що допомагає нашому війську. 

А ви часто з нею бачитеся? 

— Кожен день зідзвонюємось. 

Чи був в полоні якийсь контакт з рідними, чи мали б ви можливість комусь подзвонити? 

— Не було. 

Тобто ви не знали, що там відбувається? 

— Взагалі не знав, повний вакуум. Сидиш в камері, і в тебе є інформація тільки від твоїх побратимів в полоні. Тобто можна якусь інформацію дізнаватись. Наприклад, я займався меблями, ми там спілкувалися про меблі. Я займався спортом, розповідав про спорт. Ми так з один одним ділилися інформацією. Щось підслуховували від вертухаїв, а так вся інформація йшла або від них, або один від одного. 

Ці, як ти кажеш, вертухаї, вони всі були ідейні і прямо ненавиділи вас, чи просто це були люди, які виконували свою роботу? 

— Прямо ненавиділи, певно, відсотків 30. Виконували свою роботу відсотків 50. І лояльно ставилися до нас відсотків 20. 

В чому ця лояльність проявлялась? 

— Ну, наприклад, де була вказівка нас бити, вони імітували, що нас б’ють. Або якусь інформацію нам давали, розповідали, що там в Україні зараз, що там по обмінах. Ну, якась інформація нам від цих лояльних вертухаїв залітала. 

Чи був у вас в полоні контакт з якимись міжнародними організаціями? Червоний Хрест чи якісь правозахисники? 

— Я не знаю, як там “Червоний Хрест” у світі працює, але можу розказати, як у нас це було. Нас вивели з заводу працівники “Червоного Хреста”, зайшли до нас в автобус, сказали, що ми з вами, запишемо ваші дані, з вами все буде добре. І це було тільки в перший день. Потім вони ще пару разів в Оленівку прийшли, щось теж помаячили, їжі ніби дали. Щось там ми зробили, не буду казати, що конкретно, не пам’ятаю. Потім нас по зонах порозкидали і все. Від “Червоного Хреста” і слід простив. 

А коли був оцей теракт в Оленівці, тебе вже перевели на іншу зону? 

— Так, я в Оленівці був днів п’ять, а теракт стався десь всередині або в кінці літа. Не пам’ятаю точно. 

Тобто від міжнародних організацій за всі 13 місяців полону ви не отримали нічого? 

— Я знаю, що в Севастополі був “Червоний Хрест”. Тобто хлопці, які потрапляли в Севастополь, там “Червоний Хрест” був на постійній основі, і в них були звичайні тюремні умови, без фізичного і психологічного тиску. Було адекватне спілкування, деяким хлопцям дозволяли в телеграмі писати. Це тільки в цьому місті, більше ніде. 

А де ти знаходився весь час? 

— В Севастополі. 

Яка інформація чи які дії тут в Україні звичайних людей чи офіційних осіб можуть нашкодити хлопцям і дівчатам в полоні там? Чого краще не казати і не говорити? 

— Як показав досвід, не треба розповідати деталі, як було в полоні, тому що це може негативно вплинути на хлопців. Про якісь конкретні зони і так далі. Тобто можна масштабно якось казати, що було так і так. Треба, щоб цивільний світ знав, але прямо конкретно не треба розповідати, тому що це може погано закінчитися. 

Це в принципі все, все інше більш-менш допускається?

— Звичайно, треба ходити на акції, підтримувати. Це як підтримка самих хлопців, які вийдуть з полону і зрозуміють, що ми про них не забули. І так само це підтримка сім’ям військовополонених, що теж важливо. Я розумію, що якби моя мама не була в військовій сфері і не було моїх побратимів поруч, то їй би було дуже важко. А так, оскільки вона була в цій структурі, постійно комунікувала, їй було легше перенести цей час. А інші цивільні, можливо, не мають таких умов. Тобто треба підтримувати цивільних, які чекають своїх рідних додому. І також військові, які повернуться, будуть знати. І загалом це має великий вплив – чим більше про них чують, тим більше робляться якісь дії. Якщо нічого не робити, то хлопці можуть і не вийти звідти. 

Ти пам’ятаєш свої власні відчуття, коли ти вийшов з полону і дізнався про весь двіж за полонених? Що ти відчував в той момент? 

— Я й до цього не сумнівався, що мої хлопці, мої друзі, спортивна спільнота моя, друзі-військові про мене не забули. Я просто побачив своїми очима те, в що віриш всередині. Звичайно, це дало більш позитивні емоції, відчуття, розуміння, що мене не забули. 

Зараз в російському полоні залишається дуже багато азовців. Як на твою думку, чому їх росіяни не хочуть міняти? 

— Напевно вони розуміють, що коли азовці вийдуть, це мотивовані солдати, ідейні, то вони будуть продовжувати свою справу. Тому, напевно, через це. 

Чи знали твої тюремники, росіяни, що ти професійний спортсмен? 

— Так. 

І якось вони це коментували, чи це виливалося в якісь додаткові дії щодо тебе? 

— Взагалі ні. Ну там були ті, які не вірили. Ми там всі знаходимося в однакових умовах, всі там худі, всі в однаковій формі. І, по суті, кожен міг про себе розказати що завгодно, тож деякі просто не вірили. Був момент, що там доходило до бійки – зрозуміло, що це моя професійна справа, і я ніколи не буду задню давати. Якщо хтось хоче порубитися, то всі тільки за. Були ті, що вже стартували, я показав, що я готовий, і у них різко пропадало бажання битися. Прямо з кимось там рубитися – такого не було. 

Вони не змушували проводити якісь там спарінги чи бої? Бо я бачив і такі інтерв’ю хлопців, хто боксом професійно займався. 

— Я просто на перевірках виходив, бив стійку прямо дуже часто. Це після того, як вони дізналися, що я профспортсмен, я просто з закритими очима боксував на коридорі, голову вверх не підіймав і все. Була одна ситуація, що один вертухай, тобто спецназ, до мене прийшов, каже: “Давай, готуйся, у тебе два тижні, будемо готуватися на бій”. Я ж такий – о, круто. Я це сприймав як крутий досвід, буде потім що своїм внукам розповісти. Думаю, крутяк буде, в полоні ще з кимось помахаюся. 

А вони тебе хотіли як ляльку використати, тобто для тренування спецназівців? 

— Що мені сказали? Готуйся, через два тижні буде бій. Я йому сказав, що я готовий, в чесному бою буду. Завжди, коли мені пропонували, я розумів, що цим рашистам віри немає. Що можна сказати “я готовий”, а проти мене зразу поставлять чотири людини і мене просто заб’ють. Я постійно казав, що готовий битися в чесному бою. Оцей мені запропонував через два тижні [битися – ред.], я замотивувався і кожен день втиху тренувався в камері, віджимався. Проходить тиждень, нас переводять в іншу камеру. А хлопці до цього кажуть: “Поговори з ними, щоб вони їсти більше давали”. Я морозився, бо розумів, чим це могло б закінчитись. Потім нас приводять в іншу камеру і дають реально більше їсти. Я хлопцям кажу: “Ви ж розумієте, хто на це повпливав?”. Потім проходить ще тижнів два і ніяких боїв не було. Я розумію, що це просто був збіг. 

Як Третя штурмова дбає про своїх ветеранів, які пройшли через поранення чи полон? Чи є якісь спеціальні програми підтримки або реабілітації?

— Звичайно, є патронатна служба, яка повністю цим займається. 

Тобто вона і родичам допомагає?

— Так. Третя ОШБ дає можливість хлопцям, які хочуть продовжувати служити після поранення, всередині бригади працювати на якихось штабних посадах. У нас в рекрутинговому центрі двоє хлопців без руки служать. 

А як зараз доброволець може потрапити до Третьої штурмової? Які етапи він має пройти? 

— Залишає заявку на сайті, з ним зв’язується, запрошують на співбесіду. На співбесіді вони здають фізичний тест. На фізичному тесті вже дається змога пройти тиждень штурмовика – це пробний термін, в якому цивільна людина може для себе вирішити напрямок військової служби, в якому вона хотіла б служити, зрозуміти якісь слабкі сторони, які в собі треба прокачати для військової служби. Та зрозуміти напрямок інформації, яку треба прокачати. 

Тобто це не та історія, що прийшов, а через тиждень вже штурмуєш посадку? 

— Ні, це тестовий тиждень, коли приходять і живуть як звичайні рекрути. Є рекрути, які вже вирішили для себе стати військовими, і вони проходять КМБ [курс молодого бійця – ред.]. Там і тактична підготовка, і медична, різні лекції, ідейна підготовка, фізична підготовка, робота в умовах міських боїв, в окопах – всього цього навчають професійні інструктори. 

За твоїми спостереженнями, скільки після цього тестового тижня у вас залишається рекрутів? 

— Я просто тут знаходжуся місяців три, і є люди, які пройшли тиждень, а повернулися через три місяці. Тому я цю статистику не можу вам сказати. По моїй пам’яті, відсотків 40-50 поверталося. 

Наскільки я розумію, Третя штурмова – це ж не тільки про штурми. Які є ще вакансії для людей, які не готові вриватися на штурм? Чи є якісь там посади? 

— Є різні посади: це мінометка, це пілот БПЛА, водії, машиністи. Штурмові посади також є. Коротше, дуже багато різних посад. 

Тобто це не означає, що якщо ти в Третій штурмовій, то ти автоматично штурмовий? 

— Звичайно, там дуже багато різних посад і для кожного ми знайдемо місце. 

Ти зараз служиш сержант-інструктором з фізичної підготовки. Який рівень фізухи є мінімальним для служби в Третій штурмовій? 

— Вони приходять, здають тест. Цей тест – це 1,5 км бігу, 4 підходи по 25 віджимань, скручування пресу, теж 4 підходи, стрибки на місці. Здається все. Просто річ у тому, що ми беремо зараз людей з різним рівнем підготовки, але ми їх прокачуємо. Для цього є я – я роблю програми, в якій вони виростають. Але також мотивація самого бійця ще виросте. 

Але це вимоги абсолютно для всіх? Тобто, умовно, якщо людина йде на діловода, вона все одно має пройти теж цей рівень? 

— Часто у нас на штабних професіях є військові, які пройшли військові дії. І ми, і рекрут-центр дає можливість служити в тилу. А основні професії, на які ми робимо акцент, це те, що ми обговорили. 

Ви самі розробляли програму фізпідготовки під свої потреби чи використовуєте якісь західні напрацювання? 

— Я спілкуюсь з хлопцями, сам згадую, що треба. У старших військових ветеранів запитую, що треба було б для рекрутів більше і на основі цього коригую програму. Плюс, наприклад, зараз я змістив програму: навчання користуватися зброєю йде разом із фізичною підготовкою. Є програма кросфіт, але при цьому вони майже всі вправи роблять з автоматами. 

Як краще по фізусі прокачувати себе людині, яка готується до мобілізації? Якими видами спорту чи вправами варто зайнятися? 

— Кросфіт. 

Це найкраще, що може бути? 

— 100%. По суті, військовий тягне на собі певну кількість додаткового багажу. Йому треба з цією вагою пройти певну кількість, і бігати треба, і присідати, і повзати. Тому кросфіт ідеально підходить для військової служби. 

Ще питання по мобілізації. Зараз йде дуже жвава дискусія, чи не треба дати можливість мобілізуватися засудженим.

— Наскільки я знаю, це як закон ще не прийняли, тому я не можу якусь аналітику включити: норм це чи не норм. Але вважаю, що якщо є люди, які готові обороняти Україну, то зрозуміло, що цей ресурс краще використовувати в армії. А питання, як з ними працювати, як їх інтегрувати в армію – це вже не до мене. Я з цим ніколи не працював. 

А як ти і твої побратими сприйняли звістку про зміну головнокомандувача? Щось змінилось для Третьої штурмової? Чи, в принципі, як воювали, так і воюєте? 

— По факту, рішення по Третій штурмовій приймають командири Третьої штурмової. Я як виконував свою роботу, так і виконую. Я сам не знаходжусь в командуванні, тому не можу сказати, чи якось це повпливало. Я як тренував, так і треную. 

Тобто демотивуючим якимось фактором це не стало? 

— Основна мотивація — це вільна незалежна Україна. Це основна мотивація. Та і все. 

На твою думку, як найкраще зараз можна мотивувати людей до мобілізації? 

— Я думаю, приклад Третьої ОШБ показав. Якщо в інших підрозділах постійно тільки через ТЦК набирають, примусово, то у нас постійний іде набір добровольців. Я думаю, просто треба приймати систему Третьої штурмової або краще нам дати змогу більше навчати, і тоді буде результат. 

В чому полягає система Третьої штурмової? 

— Це ідейна підготовка. Це підготовка професійних інструкторів, які навчають наших бійців. Це професійне командування, яке дає команди, щоб виконати завдання і зберегти життя бійців. Це патронатна служба, яка допомагає пораненим військовим, яка допомагає з бюрократичними моментами. Основна цінність – це те, що ми одна сім’я і ми працюємо на захист України. 

Дякуємо, що знайшов час. Дякуємо за службу, за все, що ти робиш і робитимеш ще для України. 

— Дякую вам за роботу. 

Слава Україні! 

— Героям слава!