Росіяни викрали дитячого тренера з Київщини і катують у колонії
Джерело: МІПЛ
Автори: Станіслав Мірошниченко, Юлія Абібок
Поламані пальці, операція без наркозу, голод і тортури — так минули три роки життя у полоні для цивільного з Київщини Олександра Мальованого.
У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська стрімко захопили північні села Київщини, де одразу почали масово затримувати цивільних. За свідченнями місцевих, наприкінці березня у тутешніх підвалах і заводських приміщеннях окупанти утримували близько п’яти сотень людей. Серед перших бранців був і 47-річний Олександр Мальований, дитячий тренер із Нових Петрівців під Києвом, якому війна неочікувано перекроїла життя.
Напередодні вторгнення Олександр із родиною поїхав на дачу в село Рихта поблизу Чорнобиля запастися дровами. Вранці 24 лютого їх розбудили вибухи. Родина вирішила залишатися в Рихті, сподіваючись перечекати небезпеку у відносній ізоляції села в лісі. Перші тижні там справді було тихо — лінія фронту проходила далі на півдні. Проте в середині березня росіяни дісталися й сюди. В обід 13 березня 2022 року три російські бетеери увірвалися до Рихти, почергово стріляючи у повітря. Місцеві кинулися ховатися. Олександр допоміг дружині Анастасії і двом малим дітям утекти до лісу, а сам опинився на вулиці, де його й схопили. Його і решту тих, хто не встиг урятуватися, окупанти зігнали до купи, почали обшук. Найперше перевіряли документи, чоловіків змушували роздягатись, оглядали їхні тіла, нишпорили у телефонах.
Коли черга дійшла до Мальованого, той відмовився розблокувати смартфон. Тоді окупанти зламали йому пальці на руці. А коли чоловік і після цього не підкорився, імітували страту його знайомого. Під таким шаленим тиском Олександр змушений був підкоритися і розблокувати телефон. У ньому росіяни побачили фотографії українських військових гелікоптерів та інші знімки, які здалися їм підозрілими, тож Мальованого вони забрали з собою Він став єдиним жителем Рихти, кого того дня забрали окупанти.
Коли ворожі бетеери залишили село, дружина Анастасія з дітьми ризикнула повернутися додому, але чоловіка там не було. Відтоді родина почала пошуки.
Перша зупинка — підвал “Вікналенду”
З початку окупації півночі Київщини у регіоні ширилися чутки про імпровізовані тюрми, які росіяни тут влаштували. Одне з таких місць дуже скоро називали всі звільнені бранці — територія заводу “Вікналенд” в селищі Димер. Це підприємство з виробництва пластикових вікон ворог перетворив на концентраційний пункт для цивільних бранців з навколишніх сіл. Олександр Мальований потрапив саме туди. Як згодом дізналася його дружина.
Умови були жахливі. Викрадених людей зганяли до сирого підвалу, темного й холодного приміщення, де не було ані ліжок, ані елементарних побутових умов. Їх тримали просто на цементній підлозі без їжі і води у крижаному холоді березня.
Дехто з уцілілих свідків зізнавався, що це було катування: декого з чоловіків окупанти виводили надвір, прив’язували до дерев на морозі і лишали так на кілька діб.
Інших весь час били прикладами й кулаками, допитували, намагаючись знайти серед цивільних “наводчиків” чи “диверсантів”. Час від часу російські солдати забирали бранців на допити. За словами одного зі звільнених, людей розпитували про їхню роботу, про знайомства серед військових тощо. У випадку Олександра такі “підстави” для переслідування були абсурдні, адже він усе життя працював із дітьми як спортивний тренер і ніколи не цікавився ані політикою, ані військовою справою.
Що відбувалося на “Вікналенді” за зачиненими дверима, відомо завдяки звільненим бранцям, та про пережиті жахіття люди воліють не розповідати. Наприкінці березня росіяни під натиском ЗСУ готувалися відступати з Київщини. За кілька днів до виходу поблизу “Вікналенду” вибухнула міна, пошкодивши частину приміщень. Після того частину заручників, за словами місцевих, росіяни відпустили, а решту перевезли в інші місця.
Холодильники Гостомеля і поранення ноги
Перед тим як частину бранців вивезти в Росію, росіяни зібрали їх у великому пересильному таборі на околиці Гостомеля в холодильних камерах захопленого аеропорту. Дехто пробув там лише ніч, дехто — два тижні. Олександра сюди привезли після Димера. Саме в Гостомелі з ним сталася те, що матиме тяжкі наслідки для його здоров’я.
За розповідями очевидців, під час перебування на гостомельській базі Мальований дістав важку травму ноги. Одна з версій — її прострелили охоронці. Травма вимагала негайної хірургічної допомоги. Операцію провели нашвидкуруч у польових умовах. За одними свідченнями, це сталося ще в Гостомелі, за іншими — після вивезення бранців до білоруського Гомеля. Олександрові прооперували ногу без жодного знеболення: розрізали, видалили уламки кісток і тканин та зашили. Про ці подробиці дружина дізналася від звільнених бранців, які були з Олександром. Вони ж повідомили, що після операції рана не гоїлася, почалося зараження.
Дитячий тренер із Київщини Олександр Мальований. Фото: сімейний архів
Наприкінці березня колони російської техніки рушили з Київщини через Чорнобильську зону до Білорусі. Мальованого разом із іншими бранцями транзитом повезли через Гомель. Так він опинився в Брянському СІЗО № 2 в місті Новозибків, РФ.
Новозибківське СІЗО: секретна в’язниця, голод і катування
На наступні 14 місяців СІЗО № 2 у Новозибкові стало постійним місцем утримання Олександра. Це була особлива тюрма, куди масово звозили українців, захоплених під час боїв за Київ. Станом на початок 2023 року там утримували близько 650 військовополонених і цивільних. Росія цинічно заперечувала, що утримує там українців, де-факто перетворивши СІЗО на таємну в’язницю для викрадених на Київщині — таких, як Олександр Мальований.
Від самого початку умови в Брянському СІЗО були надзвичайно жорстокими. Свідки називають процедуру прийому новоприбулих конвеєром страху. Коли українських бранців у кайданках і з мішками на голові заводили в двір тюрми, їх гнали крізь стрій спецназівців. У цей час бранців били, збивали з ніг, шматували собаками.
— Ми падали, тільки підведешся — знову штовхають. Голову вниз, кричать, собаки гавкають. Кого собака дістане — від того шматок відірве, – згадує один із колишніх полонених про прийомку у Новозибкові.
Іншому чоловікові під час прийомки охоронці зламали ребра, били так, що синці вкрили все тіло. Після цього він місяць не міг нормально ані лягти, ані стояти. Людей розподіляли по переповнених камерах, їх весь час тасували, переводили кожні кілька днів із камери в камеру, аби унеможливити налагодження міцних контактів. Порядки були виснажливими: підйом о шостій ранку, заборона сідати чи лягати впродовж дня, майже весь день люди стояли, схиливши голови і боячись поворухнутись. Якщо хтось наважувався пройтися камерою, одразу влітали охоронці й жорстоко били “порушника”. Двічі на день влаштовували обшуки: спецназ наказував роздягтися і кричати “Слава Росії!”, бив, до найповільніших застосовував електрошокери.
Їжі катастрофічно бракувало. Годували тричі на день, та порції були мізерними. Постійне недоїдання призводило до швидкого виснаження. Люди засинали голодні і такими ж прокидалися. Медичної допомоги в СІЗО майже не було. Лікар з’являвся хіба що для проформи, ігнорував навіть найважчі випадки. Після операції без наркозу обидві ноги Олександра Мальованого були у критичному стані: гноїлися і не загоювалися. Утім російські тюремники жодних ліків чи належного догляду не надавали. Лише згодом, у колонії, його рани трохи обробляли силами інших в’язнів, які ділилися шматочками мила як антисептиком. Олександр довго балансував на межі сепсису і таки вижив всупереч усьому.
У 2022 році через Міжнародний комітет Червоного Хреста Мальований надіслав додому листа. На жовтому конверті був штамп пошти Росії. В короткому посланні рукою Мальованого було написано: “Живий, здоровий”. Ці два слова, отримані дружиною, принесли родині і сльози радості, і новий біль: значить, він вижив, але досі страждає в неволі.
Бранцям у Брянському СІЗО № 2 брехали, що України вже не існує, що Київ захоплений і розбомблений. Декому пропонували підписати відмову від обміну, мовляв, “навіщо вас міняти, ви тепер наші”. Олександр тримався.
Переведення до Пакіно: випробування триває
У травні 2023-го чоловіка перевезли з Брянщини у глиб Росії до виправної колонії суворого режиму № 7 у селищі Пакіно Володимирської області РФ. Там, за колючим дротом у бараках радянського типу, росіяни утримують і військовополонених, і цивільних бранців із України.
Початок перебування у Пакіно виявився менш нестерпним, ніж у Брянському СІЗО. А влітку 2024-го, за свідченнями звільнених, там тимчасово покращилися умови: годувати стали краще, фізичне насильство дещо вщухло. Ймовірно, це було пов’язано з підвищеною увагою міжнародної спільноти. Навесні 2024-го представники МКЧХ разом із російською Уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою відвідали колонію. Напередодні росіяни показово склали на столах гори передач — харчі, засоби гігієни — буцімто для полонених, аби створити картинку гуманного ставлення. Насправді ж бранцям дісталися дрібки: після від’їзду делегації видали по одній зубній пасті і банці згущеного молока. Решту показухи забрали назад на склади.
Олександра мали включити до групи бранців, із якими дозволили коротку зустріч Червоного Хреста. Але напередодні тюремники жорстоко побили його — вдарили по голові, залишивши криваву рану, яку неможливо було приховати. Так Мальованого не вивели до міжнародних спостерігачів. Після цього випадку адміністрація колонії, вірогідно, наказала тимчасово зменшити жорстокість. Як розповідають звільнені військові, упродовж літа і до жовтня 2024-го силові тортури майже не застосовували — більше тиснули морально. Іноді полоненим навіть дозволяли займатися фізичними вправами в камері.
Утім “відлига” тривала недовго. З листопада, за словами бранців, режим знову посилився, почалися побиття. На початку 2025 року повернулися суворі заборони: охоронці більше не дозволяли руханку, прискіпувалися до кожного кроку бранців.
Колонія в Пакіно, Росія. Фото: відкриті джерела
Умови утримання в колонії № 7 Пакіно залишаються тяжкими, камери переповнені: в одній може сидіти 12 — 14 осіб, хоча ліжок значно менше. Декому доводиться спати по черзі або на підлозі між нарами. Денне світло люди майже не бачать, навіть коли їх інколи виводять на прогулянки, це відбувається у двориках-колодязях, звідки не видно сонця. Українська мова під суворою забороною, як і у Брянському СІЗО, бранців щодня змушують співати російські пісні і гімн РФ. За спогадами колишніх бранців, увесь день у камері грало російське радіо. Полонені мусять слухати про вигадані перемоги Москви та про те, нібито “України не існує”. Охоронці регулярно принижують бранців, обзивають їх, намагаються зламати психологічно.
Як і в Брянському СІЗО, годують тут тричі на день, але мізерно. Страви невибагливі: баланда (тепла вода з приправою замість супу), рідкі каші, іноді жменя гнилої або сушеної картоплі. Брак питної води — окрема проблема: колонія забезпечує тільки технічну воду з крана, яка смердить і непридатна для пиття. Люди постійно потерпають від спраги або змушені пити цю брудну воду, ризикуючи здоров’ям.
Вдень у колонії заборонено лежати чи сидіти на нарах, можна лише стояти або крокувати камерою. Через нестачу місця ходити одночасно можуть лише 1 — 2 особи, решта мусять стояти, притулившись до стіни. За найменше порушення режиму бранців б’ють. Охоронці також вигадують “фіззарядку”: примушують повзати по підлозі, пролізати під ліжками. Якщо після цього на тілі бранця бачать пилюку, змушують сотні разів присідати. Коли хтось потай намагається зробити в камері гімнастику чи віджимання, конвой карає за це карцером чи побоями. Та навіть у таких умовах Олександр Мальований не залишає спроб тримати форму, аби не дати тілу зовсім ослабнути.
— Він намагається там навіть займатися спортом, йому не дозволяють, але він все одно щось робить, — каже дружина про рідкісні хвилини фізичної активності чоловіка.
Віра, сильніша за страх
Найважчим випробуванням для Олександра Мальованого є не лише фізичні муки, але й розлука з сім’єю. Перші місяці після викрадення він не мав жодної інформації про долю близьких, страшенно мучився думкою, що рідні могли загинути під час обстрілів.
— Він здогадувався, що ми побігли в ліс, але не знав, чи повернулися живими, – згадує дружина Анастасія. — Психологічний стан у нього був дуже важкий.
Лише наприкінці 2022-го, коли маленький лист від сім’ї дістався його камери, Олександр дізнався, що дружина й діти в безпеці. Ця новина оживила його: люди, що сиділи поруч, розповідали, що після цього він збадьорився. Любов до сім’ї стала головною опорою.
Тим часом Анастасія робить усе можливе, щоб повернути чоловіка додому. Більше трьох років вона оббиває пороги інстанцій, збирає документи і свідчення про викрадення Олександра. Спершу навіть зареєструвати кримінальну справу про його зникнення було нелегко: в поліції зволікали, поки жінка не почала скаржитися на їхню бездіяльність. Коли ж справу нарешті зареєстрували, жінка зіткнулася з бюрократичним цинізмом. Пригадує, як у кабінеті слідчого почула слова працівників СБУ:
— За внесення справи в ЄРДР [Єдиний реєстр досудових розслідувань] я боролась дуже довго. Коли приїхала за витягом із реєстру, то в сусідньому кабінеті сидів співробітник СБУ і ще якась жіночка типу секретарка, і вона каже: “Навіщо їм всім ЄРДР?” А він каже: “Та вони ж всі виплат хочуть”. Це було дуже некомпетентно, дуже образливо і дуже неприємно.
Анастасія підкреслює, що не гроші їй потрібні, а чоловік. Всі ці роки вона і діти живуть у тривозі та надії. Морально, каже, це неймовірно важко. Щоразу, коли відбувається великий обмін полоненими, серце Анастасії завмирає: а раптом серед звільнених буде й Олександр? Поки цього не сталося. Утім деякі обміни принесли родині крихти втіхи: від визволених військових вона дізнавалася подробиці про чоловіка. У травні 2023-го один зі звільнених зателефонував їй і розповів увесь шлях Олександра: Димер — Гостомель — Білорусь — Новозибків — Пакіно. А на початку лютого 2025-го, після чергового обміну, жінці зателефонував інший колишній військовополонений і повідомив новини про чоловіка.
Анастасія і діти мріють про повернення тата додому, готуються до його реабілітації, знають, що відновлення буде довгим. Та головне, каже, аби він був поруч. Вона чекає на довгоочікувану мить, коли Олександр знову ступить на рідну землю. І тоді, у колі сім’ї, він нарешті розповість свою історію сам. Історію про те, як любов і надія допомогли вистояти проти нелюдського зла.
Автори: Станіслав Мірошниченко, Юлія Абібок
Поламані пальці, операція без наркозу, голод і тортури — так минули три роки життя у полоні для цивільного з Київщини Олександра Мальованого.
У перші дні повномасштабного вторгнення російські війська стрімко захопили північні села Київщини, де одразу почали масово затримувати цивільних. За свідченнями місцевих, наприкінці березня у тутешніх підвалах і заводських приміщеннях окупанти утримували близько п’яти сотень людей. Серед перших бранців був і 47-річний Олександр Мальований, дитячий тренер із Нових Петрівців під Києвом, якому війна неочікувано перекроїла життя.
Напередодні вторгнення Олександр із родиною поїхав на дачу в село Рихта поблизу Чорнобиля запастися дровами. Вранці 24 лютого їх розбудили вибухи. Родина вирішила залишатися в Рихті, сподіваючись перечекати небезпеку у відносній ізоляції села в лісі. Перші тижні там справді було тихо — лінія фронту проходила далі на півдні. Проте в середині березня росіяни дісталися й сюди. В обід 13 березня 2022 року три російські бетеери увірвалися до Рихти, почергово стріляючи у повітря. Місцеві кинулися ховатися. Олександр допоміг дружині Анастасії і двом малим дітям утекти до лісу, а сам опинився на вулиці, де його й схопили. Його і решту тих, хто не встиг урятуватися, окупанти зігнали до купи, почали обшук. Найперше перевіряли документи, чоловіків змушували роздягатись, оглядали їхні тіла, нишпорили у телефонах.
Коли черга дійшла до Мальованого, той відмовився розблокувати смартфон. Тоді окупанти зламали йому пальці на руці. А коли чоловік і після цього не підкорився, імітували страту його знайомого. Під таким шаленим тиском Олександр змушений був підкоритися і розблокувати телефон. У ньому росіяни побачили фотографії українських військових гелікоптерів та інші знімки, які здалися їм підозрілими, тож Мальованого вони забрали з собою Він став єдиним жителем Рихти, кого того дня забрали окупанти.
Коли ворожі бетеери залишили село, дружина Анастасія з дітьми ризикнула повернутися додому, але чоловіка там не було. Відтоді родина почала пошуки.
Перша зупинка — підвал “Вікналенду”
З початку окупації півночі Київщини у регіоні ширилися чутки про імпровізовані тюрми, які росіяни тут влаштували. Одне з таких місць дуже скоро називали всі звільнені бранці — територія заводу “Вікналенд” в селищі Димер. Це підприємство з виробництва пластикових вікон ворог перетворив на концентраційний пункт для цивільних бранців з навколишніх сіл. Олександр Мальований потрапив саме туди. Як згодом дізналася його дружина.
Умови були жахливі. Викрадених людей зганяли до сирого підвалу, темного й холодного приміщення, де не було ані ліжок, ані елементарних побутових умов. Їх тримали просто на цементній підлозі без їжі і води у крижаному холоді березня.
Дехто з уцілілих свідків зізнавався, що це було катування: декого з чоловіків окупанти виводили надвір, прив’язували до дерев на морозі і лишали так на кілька діб.
Інших весь час били прикладами й кулаками, допитували, намагаючись знайти серед цивільних “наводчиків” чи “диверсантів”. Час від часу російські солдати забирали бранців на допити. За словами одного зі звільнених, людей розпитували про їхню роботу, про знайомства серед військових тощо. У випадку Олександра такі “підстави” для переслідування були абсурдні, адже він усе життя працював із дітьми як спортивний тренер і ніколи не цікавився ані політикою, ані військовою справою.
Що відбувалося на “Вікналенді” за зачиненими дверима, відомо завдяки звільненим бранцям, та про пережиті жахіття люди воліють не розповідати. Наприкінці березня росіяни під натиском ЗСУ готувалися відступати з Київщини. За кілька днів до виходу поблизу “Вікналенду” вибухнула міна, пошкодивши частину приміщень. Після того частину заручників, за словами місцевих, росіяни відпустили, а решту перевезли в інші місця.
Холодильники Гостомеля і поранення ноги
Перед тим як частину бранців вивезти в Росію, росіяни зібрали їх у великому пересильному таборі на околиці Гостомеля в холодильних камерах захопленого аеропорту. Дехто пробув там лише ніч, дехто — два тижні. Олександра сюди привезли після Димера. Саме в Гостомелі з ним сталася те, що матиме тяжкі наслідки для його здоров’я.
За розповідями очевидців, під час перебування на гостомельській базі Мальований дістав важку травму ноги. Одна з версій — її прострелили охоронці. Травма вимагала негайної хірургічної допомоги. Операцію провели нашвидкуруч у польових умовах. За одними свідченнями, це сталося ще в Гостомелі, за іншими — після вивезення бранців до білоруського Гомеля. Олександрові прооперували ногу без жодного знеболення: розрізали, видалили уламки кісток і тканин та зашили. Про ці подробиці дружина дізналася від звільнених бранців, які були з Олександром. Вони ж повідомили, що після операції рана не гоїлася, почалося зараження.
Дитячий тренер із Київщини Олександр Мальований. Фото: сімейний архів
Наприкінці березня колони російської техніки рушили з Київщини через Чорнобильську зону до Білорусі. Мальованого разом із іншими бранцями транзитом повезли через Гомель. Так він опинився в Брянському СІЗО № 2 в місті Новозибків, РФ.
Новозибківське СІЗО: секретна в’язниця, голод і катування
На наступні 14 місяців СІЗО № 2 у Новозибкові стало постійним місцем утримання Олександра. Це була особлива тюрма, куди масово звозили українців, захоплених під час боїв за Київ. Станом на початок 2023 року там утримували близько 650 військовополонених і цивільних. Росія цинічно заперечувала, що утримує там українців, де-факто перетворивши СІЗО на таємну в’язницю для викрадених на Київщині — таких, як Олександр Мальований.
Від самого початку умови в Брянському СІЗО були надзвичайно жорстокими. Свідки називають процедуру прийому новоприбулих конвеєром страху. Коли українських бранців у кайданках і з мішками на голові заводили в двір тюрми, їх гнали крізь стрій спецназівців. У цей час бранців били, збивали з ніг, шматували собаками.
— Ми падали, тільки підведешся — знову штовхають. Голову вниз, кричать, собаки гавкають. Кого собака дістане — від того шматок відірве, – згадує один із колишніх полонених про прийомку у Новозибкові.
Іншому чоловікові під час прийомки охоронці зламали ребра, били так, що синці вкрили все тіло. Після цього він місяць не міг нормально ані лягти, ані стояти. Людей розподіляли по переповнених камерах, їх весь час тасували, переводили кожні кілька днів із камери в камеру, аби унеможливити налагодження міцних контактів. Порядки були виснажливими: підйом о шостій ранку, заборона сідати чи лягати впродовж дня, майже весь день люди стояли, схиливши голови і боячись поворухнутись. Якщо хтось наважувався пройтися камерою, одразу влітали охоронці й жорстоко били “порушника”. Двічі на день влаштовували обшуки: спецназ наказував роздягтися і кричати “Слава Росії!”, бив, до найповільніших застосовував електрошокери.
Їжі катастрофічно бракувало. Годували тричі на день, та порції були мізерними. Постійне недоїдання призводило до швидкого виснаження. Люди засинали голодні і такими ж прокидалися. Медичної допомоги в СІЗО майже не було. Лікар з’являвся хіба що для проформи, ігнорував навіть найважчі випадки. Після операції без наркозу обидві ноги Олександра Мальованого були у критичному стані: гноїлися і не загоювалися. Утім російські тюремники жодних ліків чи належного догляду не надавали. Лише згодом, у колонії, його рани трохи обробляли силами інших в’язнів, які ділилися шматочками мила як антисептиком. Олександр довго балансував на межі сепсису і таки вижив всупереч усьому.
У 2022 році через Міжнародний комітет Червоного Хреста Мальований надіслав додому листа. На жовтому конверті був штамп пошти Росії. В короткому посланні рукою Мальованого було написано: “Живий, здоровий”. Ці два слова, отримані дружиною, принесли родині і сльози радості, і новий біль: значить, він вижив, але досі страждає в неволі.
Бранцям у Брянському СІЗО № 2 брехали, що України вже не існує, що Київ захоплений і розбомблений. Декому пропонували підписати відмову від обміну, мовляв, “навіщо вас міняти, ви тепер наші”. Олександр тримався.
Переведення до Пакіно: випробування триває
У травні 2023-го чоловіка перевезли з Брянщини у глиб Росії до виправної колонії суворого режиму № 7 у селищі Пакіно Володимирської області РФ. Там, за колючим дротом у бараках радянського типу, росіяни утримують і військовополонених, і цивільних бранців із України.
Початок перебування у Пакіно виявився менш нестерпним, ніж у Брянському СІЗО. А влітку 2024-го, за свідченнями звільнених, там тимчасово покращилися умови: годувати стали краще, фізичне насильство дещо вщухло. Ймовірно, це було пов’язано з підвищеною увагою міжнародної спільноти. Навесні 2024-го представники МКЧХ разом із російською Уповноваженою з прав людини Тетяною Москальковою відвідали колонію. Напередодні росіяни показово склали на столах гори передач — харчі, засоби гігієни — буцімто для полонених, аби створити картинку гуманного ставлення. Насправді ж бранцям дісталися дрібки: після від’їзду делегації видали по одній зубній пасті і банці згущеного молока. Решту показухи забрали назад на склади.
Олександра мали включити до групи бранців, із якими дозволили коротку зустріч Червоного Хреста. Але напередодні тюремники жорстоко побили його — вдарили по голові, залишивши криваву рану, яку неможливо було приховати. Так Мальованого не вивели до міжнародних спостерігачів. Після цього випадку адміністрація колонії, вірогідно, наказала тимчасово зменшити жорстокість. Як розповідають звільнені військові, упродовж літа і до жовтня 2024-го силові тортури майже не застосовували — більше тиснули морально. Іноді полоненим навіть дозволяли займатися фізичними вправами в камері.
Утім “відлига” тривала недовго. З листопада, за словами бранців, режим знову посилився, почалися побиття. На початку 2025 року повернулися суворі заборони: охоронці більше не дозволяли руханку, прискіпувалися до кожного кроку бранців.
Колонія в Пакіно, Росія. Фото: відкриті джерела
Умови утримання в колонії № 7 Пакіно залишаються тяжкими, камери переповнені: в одній може сидіти 12 — 14 осіб, хоча ліжок значно менше. Декому доводиться спати по черзі або на підлозі між нарами. Денне світло люди майже не бачать, навіть коли їх інколи виводять на прогулянки, це відбувається у двориках-колодязях, звідки не видно сонця. Українська мова під суворою забороною, як і у Брянському СІЗО, бранців щодня змушують співати російські пісні і гімн РФ. За спогадами колишніх бранців, увесь день у камері грало російське радіо. Полонені мусять слухати про вигадані перемоги Москви та про те, нібито “України не існує”. Охоронці регулярно принижують бранців, обзивають їх, намагаються зламати психологічно.
Як і в Брянському СІЗО, годують тут тричі на день, але мізерно. Страви невибагливі: баланда (тепла вода з приправою замість супу), рідкі каші, іноді жменя гнилої або сушеної картоплі. Брак питної води — окрема проблема: колонія забезпечує тільки технічну воду з крана, яка смердить і непридатна для пиття. Люди постійно потерпають від спраги або змушені пити цю брудну воду, ризикуючи здоров’ям.
Вдень у колонії заборонено лежати чи сидіти на нарах, можна лише стояти або крокувати камерою. Через нестачу місця ходити одночасно можуть лише 1 — 2 особи, решта мусять стояти, притулившись до стіни. За найменше порушення режиму бранців б’ють. Охоронці також вигадують “фіззарядку”: примушують повзати по підлозі, пролізати під ліжками. Якщо після цього на тілі бранця бачать пилюку, змушують сотні разів присідати. Коли хтось потай намагається зробити в камері гімнастику чи віджимання, конвой карає за це карцером чи побоями. Та навіть у таких умовах Олександр Мальований не залишає спроб тримати форму, аби не дати тілу зовсім ослабнути.
— Він намагається там навіть займатися спортом, йому не дозволяють, але він все одно щось робить, — каже дружина про рідкісні хвилини фізичної активності чоловіка.
Віра, сильніша за страх
Найважчим випробуванням для Олександра Мальованого є не лише фізичні муки, але й розлука з сім’єю. Перші місяці після викрадення він не мав жодної інформації про долю близьких, страшенно мучився думкою, що рідні могли загинути під час обстрілів.
— Він здогадувався, що ми побігли в ліс, але не знав, чи повернулися живими, – згадує дружина Анастасія. — Психологічний стан у нього був дуже важкий.
Лише наприкінці 2022-го, коли маленький лист від сім’ї дістався його камери, Олександр дізнався, що дружина й діти в безпеці. Ця новина оживила його: люди, що сиділи поруч, розповідали, що після цього він збадьорився. Любов до сім’ї стала головною опорою.
Тим часом Анастасія робить усе можливе, щоб повернути чоловіка додому. Більше трьох років вона оббиває пороги інстанцій, збирає документи і свідчення про викрадення Олександра. Спершу навіть зареєструвати кримінальну справу про його зникнення було нелегко: в поліції зволікали, поки жінка не почала скаржитися на їхню бездіяльність. Коли ж справу нарешті зареєстрували, жінка зіткнулася з бюрократичним цинізмом. Пригадує, як у кабінеті слідчого почула слова працівників СБУ:
— За внесення справи в ЄРДР [Єдиний реєстр досудових розслідувань] я боролась дуже довго. Коли приїхала за витягом із реєстру, то в сусідньому кабінеті сидів співробітник СБУ і ще якась жіночка типу секретарка, і вона каже: “Навіщо їм всім ЄРДР?” А він каже: “Та вони ж всі виплат хочуть”. Це було дуже некомпетентно, дуже образливо і дуже неприємно.
Анастасія підкреслює, що не гроші їй потрібні, а чоловік. Всі ці роки вона і діти живуть у тривозі та надії. Морально, каже, це неймовірно важко. Щоразу, коли відбувається великий обмін полоненими, серце Анастасії завмирає: а раптом серед звільнених буде й Олександр? Поки цього не сталося. Утім деякі обміни принесли родині крихти втіхи: від визволених військових вона дізнавалася подробиці про чоловіка. У травні 2023-го один зі звільнених зателефонував їй і розповів увесь шлях Олександра: Димер — Гостомель — Білорусь — Новозибків — Пакіно. А на початку лютого 2025-го, після чергового обміну, жінці зателефонував інший колишній військовополонений і повідомив новини про чоловіка.
Анастасія і діти мріють про повернення тата додому, готуються до його реабілітації, знають, що відновлення буде довгим. Та головне, каже, аби він був поруч. Вона чекає на довгоочікувану мить, коли Олександр знову ступить на рідну землю. І тоді, у колі сім’ї, він нарешті розповість свою історію сам. Історію про те, як любов і надія допомогли вистояти проти нелюдського зла.