«Росія — це велика тюрма», — Голова Інституту національної пам’яті про системність застосування сексуального насильства проти українських чоловіків
Джерело: Слідство Інфо
Авторка: Яна Корнійчук
Журналісти поспілкувалися з головою Інституту нацпам’яті, аби дізнатися про системність у вчиненні сексуального насильства росіянами над чоловіками
27 березня команда «Слідства.Інфо» презентує документальний фільм про сексуальне насильство проти українських чоловіків, яке вчиняли військові російської армії у катівнях Херсона. Журналісти поспілкувалися з Антоном Дробовичем, головою Інституту національної пам’яті, аби дізнатися про системність у вчиненні такого виду насильства росіянами над чоловіками. А також — чому важливо фіксувати випадки сексуального насильства проти чоловіків під час російсько-української війни.
По-перше, тому що можуть, і ніхто це не контролює. По-друге, вони використовують це як тактику ведення війни, злам українського спротиву, приниження тих, хто наважився їм пручатися. По-третє, це свідчить про глибокі психологічні, соціальні, економічні та інші проблеми в самій російській нації.
Росіяни, скоріш за все, використовують сексуальні злочини, як і інші воєнні злочини, як інструмент війни. Власне, для того, щоб психологічно зламати спротив, тероризувати людей, принизити й так далі. По суті, це частина військової тактики. Це категорично заборонено під час ведення війн. Але такі випадки вже траплялися, і росіяни вже помічені у цьому неодноразово.
Здається, за даними українських правоохоронців, станом на березень 24-го року відкрито понад 270 справ.
Коли здійснюється щодо чоловіка сексуальне насильство, то у хворобливій уяві того, хто це робить, він маніфестує свою домінацію. Фактично, це дуже тваринна історія.
Якщо ми подивимось на кількість розслідуваних злочинів, то це сотні на рівні вже відомих і задокументованих справ. Це свідчить про системність. Кейси, що в цих катівнях сексуалізоване насильство використовується тенденційно, свідчать про те, що це не тільки система, а частина продуманої тактики.
Якщо ми подивимось на російські публікації, що відбувається в їхніх тюрмах, що відбувається у їхній армії, де солдати ґвалтують один одного якимись предметами й так далі. Якщо сексуалізоване насильство стало нормою в системах російського суспільства щодо самих себе, то, вочевидь, це говорить про те, що у них там просто кипить оцей казан. Очевидно, коли вони дориваються до інших, і їх влада каже, що тут ви можете робити все, що завгодно, ну то, звісно, це стає просто масовим явищем.
Вочевидь, у такому широкому культурологічному сенсі, Росія — це велика тюрма. І, очевидно, якщо в тюрмі використовуються практики сексуалізованого насилля для ламання людини, приниження або вибудовування системи підпорядкування, то росіяни переносять їх і на війну. Тому так, тюремні практики використовуються і, зокрема, заохочуються, тому що Росія — велика тюрма.
Усі ці Пушкіни, Чехови, Достоєвські — це, звісно, одна історія. А от електрострум через статеві органи, зґвалтування, табори — ось вона, справжня Росія. І світ повинен знати, з ким вони мають справу.
Дуже важливо, щоб такі кейси були розслідувані, доведені до кінця і стали частиною справедливості, в тому числі потрапили у зафіксовані міжнародні договори. Тому що без цього — це черговий військовий конфлікт, чергова війна, яка закінчиться тим, що тисячі людей будуть не покарані.
Кожен росіянин, який прийшов в Україну, вбив, зґвалтував, покалічив, повинен бути затаврований за те, що він це зробив. Назавжди. З дуже простої причини, що люди мають право знати, з якими чудовиськами вони поряд живуть.
Те, що ми побачили в Бучі, Ірпені, на Херсонщині, у багатьох викликало помноження обурення і помноження сил спротиву. Вони (росіяни, – ред.) катують, а ми маємо захистити жертв. І це викликало піднесення сил і бажання боротися за справедливість. Це обурення і намагання захистити частину своєї спільноти, як рідної, воно, мені здається, сприяє тому, що в Україні буде легше про це говорити. І цей удаваний сором відійде на другий план.
Це один з таких маячків, який говорить, що українське суспільство чутливе до таких тем, може їх сприймати й готове допомагати жертвам насильства. Справедливість і почуття гідності перемагає удавану, штучну чи якусь консервативну мовчазливість.
Авторка: Яна Корнійчук
Журналісти поспілкувалися з головою Інституту нацпам’яті, аби дізнатися про системність у вчиненні сексуального насильства росіянами над чоловіками
27 березня команда «Слідства.Інфо» презентує документальний фільм про сексуальне насильство проти українських чоловіків, яке вчиняли військові російської армії у катівнях Херсона. Журналісти поспілкувалися з Антоном Дробовичем, головою Інституту національної пам’яті, аби дізнатися про системність у вчиненні такого виду насильства росіянами над чоловіками. А також — чому важливо фіксувати випадки сексуального насильства проти чоловіків під час російсько-української війни.
Чому російські військові вчиняють сексуальне насильство щодо цивільних українських чоловіків?
По-перше, тому що можуть, і ніхто це не контролює. По-друге, вони використовують це як тактику ведення війни, злам українського спротиву, приниження тих, хто наважився їм пручатися. По-третє, це свідчить про глибокі психологічні, соціальні, економічні та інші проблеми в самій російській нації.
Росіяни, скоріш за все, використовують сексуальні злочини, як і інші воєнні злочини, як інструмент війни. Власне, для того, щоб психологічно зламати спротив, тероризувати людей, принизити й так далі. По суті, це частина військової тактики. Це категорично заборонено під час ведення війн. Але такі випадки вже траплялися, і росіяни вже помічені у цьому неодноразово.
Здається, за даними українських правоохоронців, станом на березень 24-го року відкрито понад 270 справ.
Йдеться про сексуальне насильство як щодо чоловіків, так і щодо жінок?
Так, це чоловіки й жінки. Коли ми говоримо про злочини сексуального характеру як елемент війни, то гендерний розподіл не є таким принциповим. Це говорить про загальний намір, загальне використання цього інструменту приниження, знищення, терору. Ці цифри важливі, тому що вони говорять про системне насильство, а не про поодинокі випадки.Яку ціль переслідують російські військові? Яка їхня мотивація робити це з українськими чоловіками?
Вони використовують старі ГУЛАГівські практики зламування людини, знищення індивіда. Коли ти знищуєш людину за такими тюремними, по суті, лекалами, то, мовляв, це вже така людина, яка не повинна мати гідності пручатись далі. Коли здійснюється щодо чоловіка сексуальне насильство, то у хворобливій уяві того, хто це робить, він маніфестує свою домінацію. Фактично, це дуже тваринна історія.
Чи є якась системність у вчиненні такого виду насильства росіянами над чоловіками?
Дослідники, які займаються аналізом і вивченням цих історій сексуального насильства під час військових конфліктів, відзначають, що число відомих випадків насильства значно менше, ніж число реального насильства. Люди соромляться в цьому зізнатися, тому що ця тактика посилення терору, злому та приниження діє так, що людина не хоче це визнати. Вона боїться, що її засудять, що про неї будуть думати. І вона не хоче говорити про це ні правоохоронцям, ні членам родини.Якщо ми подивимось на кількість розслідуваних злочинів, то це сотні на рівні вже відомих і задокументованих справ. Це свідчить про системність. Кейси, що в цих катівнях сексуалізоване насильство використовується тенденційно, свідчать про те, що це не тільки система, а частина продуманої тактики.
Якщо ми подивимось на російські публікації, що відбувається в їхніх тюрмах, що відбувається у їхній армії, де солдати ґвалтують один одного якимись предметами й так далі. Якщо сексуалізоване насильство стало нормою в системах російського суспільства щодо самих себе, то, вочевидь, це говорить про те, що у них там просто кипить оцей казан. Очевидно, коли вони дориваються до інших, і їх влада каже, що тут ви можете робити все, що завгодно, ну то, звісно, це стає просто масовим явищем.
Чи поділяєте ви думку, що це пішло від їхньої так званої тюремної культури? Що взагалі таке ця тюремна культура?
Тут, знаєте, треба говорити про ширшу культуру. Взагалі, Росія — це велика тюрма нині. І загальна російська культура з цими «словами пацана», «бригадами» (кримінальні серіали РФ, — ред.) дуже криміналізована. Дослідники якості політичного класу Росії кажуть, що росіяни самі всі патерни силових органів і кримінальної культури легітимізували на найвищому рівні. І виходить так, що ці патерни в них затверджені вищим політичним керівництвом.Вочевидь, у такому широкому культурологічному сенсі, Росія — це велика тюрма. І, очевидно, якщо в тюрмі використовуються практики сексуалізованого насилля для ламання людини, приниження або вибудовування системи підпорядкування, то росіяни переносять їх і на війну. Тому так, тюремні практики використовуються і, зокрема, заохочуються, тому що Росія — велика тюрма.
Чому важливо фіксувати кейси з сексуалізованим насильством щодо чоловіків?
Світ повинен знати, наскільки це варварська війна. Тобто є багато причин вважати цю війну геноцидною, направленою на знищення спільноти як такої. Є цілий набір методів і засобів, які використовують росіяни. Документація і висвітлення таких злочинів важлива для того, щоб показати обличчя росіян. Ці факти починають тиснути своєю реальністю і виразністю на світ. І відповідно тоді вони стають предметом розгляду у трибуналі.Усі ці Пушкіни, Чехови, Достоєвські — це, звісно, одна історія. А от електрострум через статеві органи, зґвалтування, табори — ось вона, справжня Росія. І світ повинен знати, з ким вони мають справу.
Дуже важливо, щоб такі кейси були розслідувані, доведені до кінця і стали частиною справедливості, в тому числі потрапили у зафіксовані міжнародні договори. Тому що без цього — це черговий військовий конфлікт, чергова війна, яка закінчиться тим, що тисячі людей будуть не покарані.
Чому важливо, щоб про це знали й в Україні, і у світі?
Це частина важливої сатисфакції відновлення справедливості, відновлення у людини гідності. Тобто, вона повинна знати, що той, хто вчинив такий страшний злочин, назавжди буде тим, кого таким і будуть називати. Якщо ми говоримо про механізми перехідного правосуддя, то це право на правду.Кожен росіянин, який прийшов в Україну, вбив, зґвалтував, покалічив, повинен бути затаврований за те, що він це зробив. Назавжди. З дуже простої причини, що люди мають право знати, з якими чудовиськами вони поряд живуть.
Як думаєте, чи досі у нашому суспільстві сексуальне насильство щодо чоловіків — це табуйована тема, про яку не хочуть говорити?
Мені здається, що Україна зробила великий прогрес у цьому питанні. Українське суспільство вміє говорити про складні теми, пов’язані з сексуалізованим насильством. Те, що ми побачили в Бучі, Ірпені, на Херсонщині, у багатьох викликало помноження обурення і помноження сил спротиву. Вони (росіяни, – ред.) катують, а ми маємо захистити жертв. І це викликало піднесення сил і бажання боротися за справедливість. Це обурення і намагання захистити частину своєї спільноти, як рідної, воно, мені здається, сприяє тому, що в Україні буде легше про це говорити. І цей удаваний сором відійде на другий план.
Це один з таких маячків, який говорить, що українське суспільство чутливе до таких тем, може їх сприймати й готове допомагати жертвам насильства. Справедливість і почуття гідності перемагає удавану, штучну чи якусь консервативну мовчазливість.
27 березня команда «Слідство.Інфо» презентує документальний фільм про сексуальне насильство над українськими чоловіками, вчинене російськими військовими у катівнях Херсона. Журналісти поспілкувалися з Антоном Дробовичем, головою Інституту національної пам'яті, щоб дізнатися більше про систематичний характер такого виду насильства, яке росіяни застосовують проти чоловіків. А також про те, чому важливо фіксувати випадки сексуального насильства над чоловіками під час російсько-української війни.
Чому російські солдати вчиняють сексуальне насильство над українськими цивільними чоловіками?
По-перше, тому що можуть, і ніхто це не контролює. По-друге, вони використовують це як тактику ведення війни, щоб зламати опір українців і принизити тих, хто наважується чинити їм опір. По-третє, це свідчить про глибокі психологічні, соціальні, економічні та інші проблеми в самій російській нації.
Росіяни, ймовірно, використовують сексуальні злочини, як і інші військові злочини, як інструмент війни. Фактично, для того, щоб психологічно зламати опір, тероризувати людей, принижувати їх тощо. Фактично це частина військової тактики. Це суворо заборонено під час воєн. Але такі випадки вже траплялися, і росіян не раз ловили на цьому.
Наскільки я пам’ятаю, за даними українських правоохоронних органів, станом на 24 березня було порушено понад 270 справ.
Ми говоримо про сексуальне насильство як щодо чоловіків, так і щодо жінок?
Так, і щодо чоловіків, і щодо жінок. Коли ми говоримо про сексуальні злочини як елемент війни, гендерний поділ не є таким вже й принциповим. Це вказує на загальний намір, загальне використання цього інструменту приниження, руйнування та терору. Ці цифри важливі, бо вони вказують на системне насильство, а не на поодинокі випадки.
Яка мета російських військових? Що спонукає їх чинити так з українськими чоловіками?
Вони використовують старі гулагістські практики зломлення людини, знищення особистості. Коли ти знищуєш людину, використовуючи ці тюремні методи, по суті, це ніби вона вже не є людиною, яка повинна мати гідність, щоб чинити подальший опір.
Коли сексуальне насильство вчиняється проти чоловіка, у хворий уяві того, хто це робить, він проявляє своє домінування. Насправді це дуже тваринна історія.
Чи існує якась систематична закономірність у вчиненні такого виду насильства росіянами проти чоловіків?
Дослідники, які аналізують і вивчають ці історії сексуального насильства під час військових конфліктів, зазначають, що кількість відомих випадків насильства набагато менша за кількість фактичного насильства. Люди соромляться це визнавати, оскільки ця тактика посилення терору, ламання людей та приниження діє таким чином, що людина не хоче цього визнавати. Вони бояться, що їх засудять, і того, що про них подумають люди. І вони не хочуть говорити про це правоохоронним органам чи членам сім’ї.
Якщо подивитися на кількість розслідуваних злочинів, то ми бачимо сотні таких випадків, разом із тими, що вже відомі та задокументовані. Це вказує на системний підхід. Той факт, що сексуальне насильство використовується в цих катівнях у тенденційній манері, свідчить про те, що це не просто система, а частина добре продуманої тактики.
Якщо подивитися на російські публікації про те, що відбувається в їхніх в’язницях, що відбувається в їхній армії, де солдати ґвалтують один одного різними предметами тощо; якщо сексуальне насильство стало нормою в системах російського суспільства щодо самих себе, то, очевидно, це вказує на те, що там у них кипить казан. Зрозуміло, що коли вони забирають під контроль інші [народи], а їхні власті кажуть, що тут можна робити все, що завгодно, то, звичайно, це стає просто масовим явищем.
Чи поділяєте ви думку, що це походить від їхньої так званої тюремної культури? Що це взагалі за тюремна культура?
Тут, знаєте, нам треба говорити про ширшу культуру. Взагалі кажучи, Росія сьогодні — це велика в’язниця. І загальна російська культура з цими «Словом хлопця» та «Бригадами» (російські кримінальні серіали — ред.) дуже криміналізована. Дослідники якості російського політичного класу кажуть, що самі росіяни легітимізували всі моделі правоохоронної та кримінальної культури на найвищому рівні. І виявляється, що ці моделі схвалені вищим політичним керівництвом.
Очевидно, що в широкому культурному сенсі Росія — це велика в’язниця. І, очевидно, якщо практики сексуального насильства використовуються у в’язниці для того, щоб зламати людину, принизити її або побудувати систему підпорядкування, то росіяни переносять їх на війну. Тож, так, в’язничні практики використовуються і, зокрема, заохочуються, тому що Росія — це велика в’язниця.
Чому важливо фіксувати випадки сексуального насильства проти чоловіків?
Світ повинен знати, наскільки варварською є ця війна. Тобто, є багато підстав вважати цю війну геноцидом, спрямованим на знищення спільноти як такої. Існує цілий набір методів і засобів, які використовують росіяни. Документування та висвітлення таких злочинів важливі для того, щоб показати справжнє обличчя росіян. Ці факти починають тиснути на світ своєю реальністю та виразністю. І відповідно, вони стають предметом розгляду трибуналу.
Усі ці Пушкіни, Чехови, Достоєвські — це, звичайно, одна історія. Але електрошоки через геніталії, зґвалтування, табори — це справжня Росія. І світ повинен знати, з ким він має справу.
Дуже важливо, щоб такі справи розслідувалися, доводилися до кінця і ставали частиною правосуддя, в тому числі закріплювалися в міжнародних договорах. Бо без цього це буде ще один військовий конфлікт, ще одна війна, яка закінчиться тим, що тисячі людей залишаться безкарними.
Чому важливо, щоб про це знали люди в Україні та світі?
Це частина важливого задоволення від відновлення справедливості та відновлення людської гідності. Тобто він чи вона повинні знати, що людина, яка вчинила таке жахливе злочин, назавжди залишиться такою. Якщо ми говоримо про механізми перехідного правосуддя, це право на правду.
Кожен росіянин, який приїхав в Україну, вбивав, ґвалтував або калічив [людей], повинен бути затаврований за це. Назавжди. З тієї дуже простої причини, що люди мають право знати, з якими монстрами вони живуть поруч.
Чи вважаєте ви, що сексуальне насильство над чоловіками досі є табуйованою темою в нашому суспільстві, про яку люди не хочуть говорити?
На мою думку, Україна досягла значного прогресу в цьому питанні. Українське суспільство вміє говорити про складні теми, пов’язані із сексуальним насильством.
Те, що ми побачили в Бучі, Ірпені та Херсонській області, викликало обурення у багатьох людей і посилило сили опору. Вони (росіяни – ред.) катують, а ми маємо захищати жертв. І це спричинило зростання сил та бажання боротися за справедливість. Це обурення та бажання захищати частину своєї спільноти як свою власну, на мою думку, сприяє тому, що в Україні про це буде легше говорити. І цей фальшивий сором відійде на другий план.
Це один із тих маяків, який свідчить, що українське суспільство чутливе до таких тем, може їх сприймати і готове допомагати жертвам насильства. Справедливість і почуття гідності перемагають удаване, штучне чи якесь консервативне мовчання.
По-перше, тому що можуть, і ніхто це не контролює. По-друге, вони використовують це як тактику ведення війни, щоб зламати опір українців і принизити тих, хто наважується чинити їм опір. По-третє, це свідчить про глибокі психологічні, соціальні, економічні та інші проблеми в самій російській нації.
Росіяни, ймовірно, використовують сексуальні злочини, як і інші військові злочини, як інструмент війни. Фактично, для того, щоб психологічно зламати опір, тероризувати людей, принижувати їх тощо. Фактично це частина військової тактики. Це суворо заборонено під час воєн. Але такі випадки вже траплялися, і росіян не раз ловили на цьому.
Наскільки я пам’ятаю, за даними українських правоохоронних органів, станом на 24 березня було порушено понад 270 справ.
Ми говоримо про сексуальне насильство як щодо чоловіків, так і щодо жінок?
Так, і щодо чоловіків, і щодо жінок. Коли ми говоримо про сексуальні злочини як елемент війни, гендерний поділ не є таким вже й принциповим. Це вказує на загальний намір, загальне використання цього інструменту приниження, руйнування та терору. Ці цифри важливі, бо вони вказують на системне насильство, а не на поодинокі випадки.
Яка мета російських військових? Що спонукає їх чинити так з українськими чоловіками?
Вони використовують старі гулагістські практики зломлення людини, знищення особистості. Коли ти знищуєш людину, використовуючи ці тюремні методи, по суті, це ніби вона вже не є людиною, яка повинна мати гідність, щоб чинити подальший опір.
Коли сексуальне насильство вчиняється проти чоловіка, у хворий уяві того, хто це робить, він проявляє своє домінування. Насправді це дуже тваринна історія.
Чи існує якась систематична закономірність у вчиненні такого виду насильства росіянами проти чоловіків?
Дослідники, які аналізують і вивчають ці історії сексуального насильства під час військових конфліктів, зазначають, що кількість відомих випадків насильства набагато менша за кількість фактичного насильства. Люди соромляться це визнавати, оскільки ця тактика посилення терору, ламання людей та приниження діє таким чином, що людина не хоче цього визнавати. Вони бояться, що їх засудять, і того, що про них подумають люди. І вони не хочуть говорити про це правоохоронним органам чи членам сім’ї.
Якщо подивитися на кількість розслідуваних злочинів, то ми бачимо сотні таких випадків, разом із тими, що вже відомі та задокументовані. Це вказує на системний підхід. Той факт, що сексуальне насильство використовується в цих катівнях у тенденційній манері, свідчить про те, що це не просто система, а частина добре продуманої тактики.
Якщо подивитися на російські публікації про те, що відбувається в їхніх в’язницях, що відбувається в їхній армії, де солдати ґвалтують один одного різними предметами тощо; якщо сексуальне насильство стало нормою в системах російського суспільства щодо самих себе, то, очевидно, це вказує на те, що там у них кипить казан. Зрозуміло, що коли вони забирають під контроль інші [народи], а їхні власті кажуть, що тут можна робити все, що завгодно, то, звичайно, це стає просто масовим явищем.
Чи поділяєте ви думку, що це походить від їхньої так званої тюремної культури? Що це взагалі за тюремна культура?
Тут, знаєте, нам треба говорити про ширшу культуру. Взагалі кажучи, Росія сьогодні — це велика в’язниця. І загальна російська культура з цими «Словом хлопця» та «Бригадами» (російські кримінальні серіали — ред.) дуже криміналізована. Дослідники якості російського політичного класу кажуть, що самі росіяни легітимізували всі моделі правоохоронної та кримінальної культури на найвищому рівні. І виявляється, що ці моделі схвалені вищим політичним керівництвом.
Очевидно, що в широкому культурному сенсі Росія — це велика в’язниця. І, очевидно, якщо практики сексуального насильства використовуються у в’язниці для того, щоб зламати людину, принизити її або побудувати систему підпорядкування, то росіяни переносять їх на війну. Тож, так, в’язничні практики використовуються і, зокрема, заохочуються, тому що Росія — це велика в’язниця.
Чому важливо фіксувати випадки сексуального насильства проти чоловіків?
Світ повинен знати, наскільки варварською є ця війна. Тобто, є багато підстав вважати цю війну геноцидом, спрямованим на знищення спільноти як такої. Існує цілий набір методів і засобів, які використовують росіяни. Документування та висвітлення таких злочинів важливі для того, щоб показати справжнє обличчя росіян. Ці факти починають тиснути на світ своєю реальністю та виразністю. І відповідно, вони стають предметом розгляду трибуналу.
Усі ці Пушкіни, Чехови, Достоєвські — це, звичайно, одна історія. Але електрошоки через геніталії, зґвалтування, табори — це справжня Росія. І світ повинен знати, з ким він має справу.
Дуже важливо, щоб такі справи розслідувалися, доводилися до кінця і ставали частиною правосуддя, в тому числі закріплювалися в міжнародних договорах. Бо без цього це буде ще один військовий конфлікт, ще одна війна, яка закінчиться тим, що тисячі людей залишаться безкарними.
Чому важливо, щоб про це знали люди в Україні та світі?
Це частина важливого задоволення від відновлення справедливості та відновлення людської гідності. Тобто він чи вона повинні знати, що людина, яка вчинила таке жахливе злочин, назавжди залишиться такою. Якщо ми говоримо про механізми перехідного правосуддя, це право на правду.
Кожен росіянин, який приїхав в Україну, вбивав, ґвалтував або калічив [людей], повинен бути затаврований за це. Назавжди. З тієї дуже простої причини, що люди мають право знати, з якими монстрами вони живуть поруч.
Чи вважаєте ви, що сексуальне насильство над чоловіками досі є табуйованою темою в нашому суспільстві, про яку люди не хочуть говорити?
На мою думку, Україна досягла значного прогресу в цьому питанні. Українське суспільство вміє говорити про складні теми, пов’язані із сексуальним насильством.
Те, що ми побачили в Бучі, Ірпені та Херсонській області, викликало обурення у багатьох людей і посилило сили опору. Вони (росіяни – ред.) катують, а ми маємо захищати жертв. І це спричинило зростання сил та бажання боротися за справедливість. Це обурення та бажання захищати частину своєї спільноти як свою власну, на мою думку, сприяє тому, що в Україні про це буде легше говорити. І цей фальшивий сором відійде на другий план.
Це один із тих маяків, який свідчить, що українське суспільство чутливе до таких тем, може їх сприймати і готове допомагати жертвам насильства. Справедливість і почуття гідності перемагають удаване, штучне чи якесь консервативне мовчання.
Це автоматичний переклад, згенерований DeepL.