Джерело: Ґрунт
Авторка: Ярослава Шлапацька

Експерти попереджають, що ми можемо втратити ціле покоління дітей, вихованих російською школою в окупації. 

У маріупольській школі №5 російські загарбники відкрили черговий музей. Під написом «Они сражались за Родину» — портрети ватажків бойовиків Захарченка і «Мотороли». Перед президентськими «виборами» в Росії серед учнів Маріуполя провели конкурс малюнків Путіна. У Токмаку дітей змушують писати листи російським солдатам, а у Скадовську — женуть на виставку «Герои СВО». Школярі вчаться за підручниками, більше схожими на збірку дописів пропагандистських телеграм-каналів. Політизовані молодіжні організації, куди їх заохочують вступати, нагадують Гітлер’юґенд.

Відтяти землі мало. Сили і примусу, щоб утримати їх, не досить. Тож після окупації українських земель іде хвиля окупації мізків, насамперед — дитячих. Росіяни не шкодують часу, сил і грошей на намагання стерти ідентичність українських дітей. 

За даними Центру громадянської просвіти «Альменда», на окупованих українських територіях мешкає понад півтора мільйона дітей, 615 тисяч із яких — шкільного віку. Ми поспілкувались із представниками громадського сектору, з людьми, які закінчили школу в окупованих Криму й Луганську, і з учителями, які пройшли через окупацію, про намагання загарбників зробити з українських дітей росіян і про шанси зберегти ідентичність цих дітей.
 

Пам’ятаєте пісню волгоградських школярів — «если главный командир позовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой»? Саме цього хочуть окупанти від українських дітей: зробити з них патріотів російської держави, готових за покликом влади піти на бій із будь-яким ворогом: «нацистами», «бандерівцями», «англосаксами». І якщо десять років тому окупаційна освіта використовувала тонші інструменти впливу, то зараз діє прямолінійно: погрожує батькам і дітям, називає Україну ворогом, а Росію — єдиною надією на мир.

Аналітик і координатор Центру громадянської просвіти «Альменда» Олег Охредько каже, що до початку війни школи Криму, Донеччини й Луганщини поступово українізувались, хоча українську мову жорстко не нав’язували. «У Криму було 580 шкіл, ще понад 60 у Севастополі. Там починали вивчати українську. Спротив був і на побутовому, і подекуди на адміністративному рівні, але тиску не було. Схожа ситуація була у східних областях», — розповідає експерт. 

У лютому 2014 року, щойно Росія окупувала півострів, почалися зміни в системі освіти, а в березні — перехід на російські стандарти. Підручники українського зразка вилучали поступово: потрібно було закінчити навчальний рік, та й російських книжок на заміну ще не надрукували. 

В окупованих частинах Донеччини й Луганщини самозвана влада створила «органи управління»; там друкували власні підручники, і в деяких із них, каже Олег Охредько, йшлося про існування місцевих «націй». 

«Про Україну нам на уроках розповідали повну ахінею, — згадує Ліза [прізвище не вказуємо з міркувань безпеки, – ред.], яка півтора року тому виїхала з Луганська. — Пам’ятаю, моя однокласниця десь почула, що в Україні переписують історію і нібито стверджують, що у Другій світовій війні переміг Гітлер. Замість сказати, що це маячня, вчитель історії відповів: “Так-так, я це теж чув”. Це ж просто смішно!» Водночас, каже Ліза, школярам часто видавали українські книжки — мовляв, вони кращі за російські. Але в талончик у бібліотеці ці книжки не записували. 

«Це дуже розумно побудована система, спрямована на формування російської ідентичності, з ухилом у патріотизм і мілітаризацію», — коментує російську освіту на окупованих територіях Олег Охредько. Його організація проаналізувала підручники, які росіяни нав’язують українським дітям. Перша велика група наративів у цих підручниках — це «общеросийская гражданская идентичность», розповіла в інтерв’ю ҐРУНТу керівниця напрямку національної адвокації «Альменди» Валентина Потапова. «Українську забороняють, впроваджується російська як єдина мова спілкування. Другий ключовий наратив — патріотизм; у російському варіанті це відданість не країні, а державі. Третій — мілітаризм. Тут особливу увагу відводять ролі Росії у світовій безпеці: саме вона бореться зі злими дядьками з Америки, Європи, НАТО, яке хоче зруйнувати світ», — сказала вона.

Великого розголосу набув підручник з історії, упорядником якого став помічник Путіна Владімір Медінский. У ньому є чіткий поділ на «ми» і «вони» — на Росію і ворогів. Є тут і марення про «австрійський генштаб», який нібито створив Україну, і про український неонацизм, а Майдан названий «вооруженным мятежом». Детальний огляд міфів у цьому підручнику зробив блогер Олександр Нотевський. 

«Це процес індоктринації: дітям дають певну інформацію як аксіому. Їм не дають змоги порівнювати чи критикувати», — пояснює Олег Охредько.

Після повномасштабного вторгнення у школах раніше окупованих територій посилилась так звана виховна робота. Шкільні «Разговоры о важном» — аналог політінформації у радянських школах. Щотижня для дітей проводять урок про певну ідеологічну подію: зняття блокади Ленінграда, Сталінградську битву, «возз’єднання» Криму з Росією. 

Поза школою на дітей чекають молодіжні політизовані організації, створені за зразком «жовтенят», «піонерів» і «комсомольців» (які, у свою чергу, наслідували «Гітлер’юґенд», «Союз німецьких дівчат» і тому подібні організації фашистських режимів). «Юнармія» — мілітаристське об’єднання, створене Міністерством оборони Росії — навчає дітей користуватися зброєю, втаємничує в основи військової тактики тощо. У Криму й в окупованих частинах Донеччини і Луганщини організація почала діяти 2019 року. Після повномасштабного вторгнення «юнармійців» вербують у Маріуполі, Мелітополі й Генічеську. Дітям, які погоджуються вступити, видають повний комплект одягу — від шкарпеток до курток. 

«Далі був створений ідеологічний “Рух перших”, який займається виховною роботою з дітьми від першого до одинадцятого класу. Його “очолює” сам Путін. За легендою, це “ініціатива” семикласниці з Севастополя, — розповідає Олег Охредько. — Є “Орлята росії” — організація для початкової школи і дитсадків. Ще один напрямок — кадетські класи: тільки в Криму їх сотні. Тут є різні напрямки, які курують збройні сили, Слідчий комітет росії, Міністерство надзвичайних ситуацій і так звані “казаки”».

Індоктринація включає й дитячий відпочинок — наприклад, у таборі «Артек» у Криму була мілітаризована зміна «Школа майбутніх командирів». Розслідувальний проєкт «Радіо Свобода» «Схеми» дослідив, як працюють білоруські літні табори для дітей із окупованих територій. Малечі влаштували зустрічі з міліціонерами, фотосесії з білоруськими військовими, поїздки на полігони, а на концертах співали пісні російської групи «Любэ». До речі, в 2022 році цей «відпочинок» співфінансував дитячий фонд ООН — ЮНІСЕФ. 

2023 року росіяни запустили «Університетські зміни»: дітей з окупованих територій возили до Росії на знайомство з тамтешніми вишами. У Саратові діти, привезені в межах цього проєкту, були на мітингу на честь так званого «возз’єднання з Росією». В «Університетських змінах» узяли участь уже понад двадцять тисяч школярів; так українських дітей переконують їхати вчитись до Росії й далі інтегруватись у російське суспільство.

 

«Колись у Росії вийшов випуск гумористичної телепрограми “Єралаш”, у якому діти з нашого часу зустрілись із хлопцем часів Другої світової війни. Він розповів їм, що працював на заводі, потім був розвідником, а потім загинув. Вони запитали в нього: “а як це — помирати?” Він відповів, що помирати не страшно, “главное — мы победили”. Так російських дітей готують захищати державу ціною життя», — розповідає Олег Охредько. За його словами, значна частина школярів проходить певну військову підготовку. Наприклад, в окупованих областях проводять змагання операторів дронів, і деякі діти в чотирнадцять-п’ятнадцять років уже вміють керувати бойовими безпілотниками. «Це готовий резерв для російської армії», — каже Олег.

 

23-річний хімік із Криму Ерідан [прізвище не вказуємо з міркувань безпеки, – ред] закінчив школу в окупації і 2016 року виїхав із півострова на вільну територію. «Я розумів, що в Криму майбутнього тоді не було. Залишатися там означало зарити себе назавжди, бо кримські дипломи й атестати ніде не потрібні, — каже він. — Так, зараз вони вже трохи “порішали”, але на початку, коли ти приїжджав до Москви, тобі могли сказати, що твій диплом — нікому не потрібний папірець». Кількість студентів у реорганізованих росіянами кримських вишах за десять років окупації зменшилась приблизно вдвічі. 

Ерідан згадує, як після окупації школу переводили на російські стандарти. «Я навчався в україномовному класі. У нашому кабінеті висів величезний портрет Шевченка, на стінах були цитати наших поетів. А коли прийшла, як ми це саркастично називаємо, “щаслівая страна”, то відразу ж прийшла російська література й історія. У кабінеті моєї сестри тоді понавішували портрети Путіна – такий собі іконостас», — розповідає він. 

Аби вступити в український виш на вільній території, хлопець узявся за дистанційне навчання. Тоді онлайн-спілкування було значно менш поширене; домашнє завдання доводилося сканувати, а з учителями — зустрічатись кілька разів на консультації. В темах уроків Ерідан подекуди мусив розбиратись без підручників.

«Було реально тяжко, бо українська програма відрізняється від російської, — розповідає Ерідан. — Мене готували за книжками російського Єдиного державного екзамену, там я легко розв’язував задачі з зірочкою. Уявіть моє обличчя, коли я прийшов на зовнішнє незалежне оцінювання й зрозумів, що тем таких не бачив ніколи. В нас у десятому класі замість хімії і біології запровадили “естествознание” — суміш концентрованих знань із філософії, біології, хімії і географії. Мені це більше нагадувало енциклопедію для п’ятикласника. Що я вивчив до дев’ятого класу, те й було моє, бо далі ми вчили все про “великую и необъятную страну”».

Зберегти відданість України Ерідану вдалося завдяки батькам. Допомагали й окремі вчителі з проукраїнською позицією, які не прогиналися. «Наприклад, вчитель історії. Він, як Владлен Мараєв, подавав матеріал без прикрас і фальсифікацій. Казав: “Отут у підручник написано так, але давайте будемо чесні…”» — згадує Ерідан. 

Коли почалась війна, Лізі було дев’ять років. «Я спершу не зовсім розуміла, що це власне російська окупація, — розповідає дівчина. — Думала, що це так зване “отсоединение”».

Перехід на нову систему освіти, запроваджену окупаційною владою так званої «Луганської народної республіки», відбувався набагато повільніше, ніж зараз на окупованих росіянами територіях. Українську мову і літературу викладали ще кілька років, а закручувати гайки почали під час епідемії коронавірусної хвороби у 2020 році. 

«Якось наша класна керівниця запитала: “ребята, в какой стране мы живем?” Це був дев’ятий клас, ми вже були не малі діти й розуміли, до чого це питання. Але не знали, що відповісти — правду чи те, що треба. Я завжди була бунтаркою, тому сказала: “живемо в Україні”. Вчителька тоді попередила, щоб ми нікому такого не казали, бо в нас і в наших батьків можуть бути проблеми», — згадує Ліза. Школярам задавали писати твір на тему «Моя родина», попереджаючи, що має йтися про так звану «Луганську народну республіку». Кожен день у старшій школі починався з гімну «республіки» — вчителі вмикали фонограму, а діти стояли й відкривали рот. 

Ерідан вступив до Львівського університету вісім років тому. Тоді людям з окупованих територій знайти інструкцію чітких механізмів вступу було важко, тож доводилося торувати шлях самому. «Я два ЗНО мусив скласти в Києві, два — в Херсоні, — розповідає він. — Звичайні школярі їхали на іспит пів години вранці маршруткою, а я — чотири години, переходячи два кордони, спілкуючись із москальськими прикордонниками. Складно уявити такий потяг до знань у пересічного п’ятнадцятирічного школяра».

Хлопець знав, що має право на додаткове пільгове місце в університеті. «Але почалась національна українська забава — пінг-понг між міністерствами. Коли ти дзвониш за порадою в Міністерство освіти і науки, а тебе відправляють у Мінреінтеграції, Міністерство закордонних справ чи в Меджліс. І ніхто не міг дати нормальну відповідь», — каже Ерідан. Зрештою йому виділили бюджетне місце у Львівській політехніці. 

Жоден з однокласників Ерідана не вступив до українського вишу. Він розповідає про знайомого з Горлівки, який 2014 року переїхав у Крим, а звідти — у Санкт-Петербург, де вступив до військового вишу. «Напередодні повномасштабного вторгнення він мені написав, що буде “дуже весело” зустрітися по різні сторони фронту. Я відповів, що так, напевно, доведеться», — згадує Ерідан.

Щоб виїхати з окупованої Луганщини і продовжувати навчання на вільній території, Ліза пройшла фільтрацію й мусила ретельно почистити свій телефон, аби росіяни не знайшли нічого підозрілого. «Мама й тато не давали мене годувати пропагандою. Мене виховували в любові до моєї країни. Проросійські наративи розбудили в мені критичне мислення, бажання розібратись у тому, що відбувається», — розповідає вона. 

Цього року в Криму, Донецьку й Луганську випускатимуться останні діти, які пішли в перший клас ще української школи. «Альменда» констатує, що пропагандистська обробка спричинила серйозні зміни в ідентичності школярів. 

«Діти в Криму в багатьох випадках вважають себе росіянами й готові захищати свою так звану батьківщину, — каже Олег Охредько. — У школах вішають меморіальні таблички випускникам, загиблим в “СВО”. Учням обмежують доступ до інформації. Ще до початку повномасштабного вторгнення в Росії запровадили обмеження для дітей у соціальних мережах. Ґаджети дітей перевіряють; розпитують про те, що говорять і дивляться вдома їхні батьки. Ця система була створена й апробована в Криму, а тепер поширюється на південні окуповані області”.

Те, що на окупованих у 2014 році територіях тривало вісім років, на загарбаних у 2022—2023 роках землях робиться різко, швидко, під тиском. «Не всі діти йшли до школи, що працює за російською програмою, — коментує експерт. — Тому окупанти почали діяти батогом і пряником. У 2022 році батькам виплачували по 10 тисяч рублів (близько 4 тисяч гривень), аби їхня дитина вчилась у школі. А у разі відмови погрожували оштрафувати, позбавити батьківських прав і кинути у підвал».

Тож чимало дітей на окупованих територіях має тепер подвійне навантаження: навчаються і в місцевій школі за російською програмою, і в українській — дистанційно або в режимі сімейної освіти, коли опрацьовують матеріал самостійно. Для учнів, які виїхали з України, Міністерство освіти і науки розробило змішану систему: вони вивчають мову, історію, літературу і право за українською програмою, а інші предмети — за програмою країни, де зараз живуть. Для окупованих територій така система не працює. Тим, хто не хоче чи не може вчитись дистанційно, залишається виїхати з окупації — а ця можливість доступна не всім. 

Ще один варіант — волонтерські освітні ініціативи. Наприклад, громадська організація «ЗНОвУ» з 2020 року готує абітурієнтів на окупованих територіях. Навесні 2024 року організація вперше набирає учнів усіх класів на онлайн-навчання з української мови, математики і історії. 

«У нас є безпекові інструкції, які ми поширюємо на учнів, батьків і викладачів, — розповідає співзасновниця організації Олена Павлюк. — Нам важливо, аби їхні дані не були скомпрометовані, аби вони могли відвідувати заняття без страху».

«ЗНОвУ» зараз готує до вступу у виш близько 250 дітей. Крім навчальних курсів, які стартують 1 квітня, організація пропонує участь у творчій студії, групі психологічної підтримки і юридичні консультації. Анкету можна заповнити тут.

«Я б рекомендувала Міністерству освіти і науки більше співпрацювати з невеликими організаціями на кшталт нашої. Нам набагато легше достукатись без бюрократії до батьків таких дітей», — каже Олена Павлюк. 

Олег Охредько вважає, що потрібна єдина онлайн-школа для дітей, які живуть в окупації. «Зараз це відбувається розпорошено: учні можуть навчатися в індивідуальному форматі буквально в будь-якому закладі. Єдина школа дозволила б зрозуміти й задовольнити особисті потреби дитини, гарантувати її безпеку й просто підтримати», — пояснює експерт. 

Херсонська вчителька Дар’я Агеєнко дев’ять місяців пробула в окупації. Зараз вона працює в Києві, але далі підтримує свій колишній херсонський клас. «Хоч яка я втомлена буваю, хоч скільки уроків мала, але відповісти, підтримати, емодзі відправити треба. Ці діти мають втрачене дитинство. Вони мали би бігати, ходити на екскурсії, проводити більше часу разом. Але, на жаль, їхнє спілкування зводиться до розмов перед екранами», — розповідає вона. Школи Херсона працюють у дистанційному режимі через постійні артилерійські обстріли міста.

Дар’я каже, що на людей, які були в окупації, часто вішають ярлики — називають «ждунами». «Коли нас звільнили, ми знали, що деякі діти ходили до рашистської школи. Не всі вчителі сприймали це, ставились до цих дітей як до ворогів», — згадує вона. Натомість, на думку вчительки, дітей на окупованих територіях варто підтримувати й запевняти, що держава любить їх, не покине їх і бачить у них своє майбутнє. 

Олег Охредько резюмує, що після звільнення окупованих територій нейтралізувати наслідки російського впливу на дитячі душі допоможе насамперед критичне мислення. «Нам необхідно буде показати, що не існує єдино правильної думки. Бо це саме те, що зараз вбивають у голови дітей росіяни, — пояснює експерт. — Можна по-різному дивитися на світ, самостійно аналізувати інформацію й робити висновки. Це буде складно. Але зараз ми ризикуємо втратити ціле покоління. Наше завдання — переломити це, і зробити це можливо».