«Ми залишалися, щоб росіяни не почувалися тут господарями». Як вчителька Ольга Мельниченко пережила в Херсоні окупацію, полон і не зламалася
Джерело: Signal to Resist
Авторка: Софія Панасюк
Опинитися в російському полоні, бо нібито переховуєш брата-військовослужбовця — така доля спіткала вчительку Ольгу Мельниченко після окупації Херсона.
Понад місяць Ольга провела в російській катівні, де щоденно чула, як окупанти знущаються над полоненими. Проте її саму росіянам зламати не вдалося. Ще на першому допиті вчителька відмовилася телефонувати братові за наказом загарбників й, попри їхні погрози, не змінила своєї позиції.
Ольга Мельниченко розповіла нам, чому не виїздила з Херсона, як виживала в тісній камері російського ізолятора з чотирма іншими жінками, чому викинула мобільний телефон після виходу з полона та як пішки йшла через все місто, не вірячи у своє звільнення.
Все життя Ольги Мельниченко пов’язано з Херсоном. Тут вона народилася, навчалася, отримала диплом викладачки й влаштувалася на роботу вчителькою англійської мови у гімназію №28.
«Після інституту як прийшла в цю школу, так і працюю вже 28 років, — розповідає Ольга. — Херсон для мене завжди був рідним, спокійним, мирним і улюбленим».
Зараз у гімназії навчається 400 учнів — більшість із тих, що були у школі до початку повномасштабного вторгнення. Вчителі й технічний персонал також переважно перебувають у Херсоні. Дехто з них застав обстріл, під час якого на шкільний стадіон прилетіла міна — воронку від неї досі можна побачити з вікна закладу.
Хоча в гімназії і був план цивільного захисту, директорка Тетяна Надточій пригадує, що бойових дій ніхто не чекав.
«За тиждень до 24 лютого прийшли одні батьки й кажуть: "Ми забиратимемо документи дитини зі школи. Буде війна”. Я говорю: "Не може такого бути. XXI століття, яка війна?" — згадує своє здивування директорка. — Але підготували документи, батьки прийшли 23 лютого і швидко забрали. У нас в той день ще була загальна нарада керівників, будували плани, мріяли, яке буде майбутнє, що робитимемо далі».
Проте той навчальний рік у гімназії №28 закінчився онлайн достроково — 30 квітня. Вчителям Тетяна заборонила з’являтися у школі з міркувань безпеки. На роботу приходила тільки вона, завгосп і охоронці.
Вже в червні директорка дізналася, що росіяни привласнюють приміщення інших шкіл і викрадають їхніх керівників. Тож відтоді не з’являлася на роботі.
«Прийшов так званий керівник шостої гімназії і з ним двоє російських військових, у школі була наша завгосп, — розповідає Тетяна. — Вони спитали, де керівник. Завгосп сказала, що керівниці немає, виїхала, є лише технічний персонал. Росіяни сказали, що готуватимуть школу до нового навчального року, запропонували залишитися працювати з ними. Завгосп сказала: “Ні я, ні наш колектив не буде з вами працювати”. Тоді її попросили залишити ключі від школи».
Ані Тетяна, ані Ольга, ані інші працівники не співпрацювали з росіянами, на їхню пропозицію погодилася лише вчителька хімії. Навчання у гімназії №28 окупанти так і не відновили: приміщення перетворили на казарму, в якій жили росгвардійці. Після деокупації Тетяна була здивована, що з бібілотеки забрали не всі підручники:
«Напевно, їм сказали покидати Херсон і вони швидко втікали. Бо коли ми зайшли сюди, все стояло покинуте: тарілки, ковбаса нарізана, яйця варені. Вся ця їжа так і залишилася на столі».
Після деокупації Херсона, з 16 листопада 2022-го, у школі працює «пункт незламності» й штаб гуманітарної допомоги, а діти навчаються онлайн.
«Російські солдати розповзаються, як таргани»
24 лютого 2022-го Ольга Мельниченко йшла додому з думками про наступний робочий день, плани на вихідні, міркувала, що треба купити в магазині й що приготувати на вечерю. А вже о п’ятій ранку наступного дня отримала повідомлення від колеги про російські танки на Херсонщині.
«Я намагалася зосередитися, ми не розуміли, йти на роботу, чи не йти, — згадує вчителька. — Вікна мого будинку виходять на Чорнобаївку. Й зранку її вже почали бомбити росіяни. Попали в горючі суміші, все палало, чорний дим стояв. І ми з мамою зрозуміли, що бойові дії вже поруч».
Проте Ольга більше хвилювалася за доньку, яка була в Харкові. Дівчина також прокинулася від вибухів і купила квиток на потяг до Херсона на 26 лютого. Але повернутися додому вже не змогла. За декілька тижнів вона виїхала евакуаційним потягом для студентів у Почаїв Тернопільської області.
Вчителька не бачила на власні очі, як росіяни заходили у місто, хоча ті йшли з району, в якому живе жінка. Але мережею швидко ширилися відповідні відео: люди знімали їх з вікон багатоповерхівок.
«Нам було не так чутно бої на Антонівському мосту. Але ті, хто жили поближче, наприклад, на Перекопській вулиці, розповідали, що наші тримаються, але майже вся Херсонська область вже окупована. Й ми це розуміли. Російські солдати просувалися тихо-тихо, як таргани розповзаються повсюди», — з огидою розповідає Ольга.
Опісля жінка часто бачила переміщення росіян, але особисто з ними не стикалася. Громадський транспорт ходив погано, а пішки доводилося би проходити через багато блокпостів, тож Ольга намагалася не бувати в центрі міста. До того ж, її мама потребувала постійного догляду через проблеми з ногами й тиском.
З цим також виникли труднощі: жінка потребувала особливих ліків. Український препарат дістати було неможливо, а його російських аналогів просто не існує. Ольга намагалася не користуватися грошима окупантів, не купувати їхні продукти. Вперше безпосередньо з російськими військовими вона перетнулася вже у травні або червні:
«Це було двоє військових — саме російських, тому що багато було представників “ЛНР/ДНР”, вони трохи відрізнялися. А ці були зі зброєю, у масках. Вони робили закупки на нашому місцевому базарі. У нас тоді був хороший врожай овочів, а росіяни не дозволяли нікуди їх вивозити, тому продукти були дешеві».
Під час наступної зустрічі Ользі вже довелося комунікувати з російськими військовими, адже ті намагалися вдертися у її дім.
«Навіщо йому приходити? Щоб ви його вбили?»
Це сталося 4 липня 2022 року. Ольга пам’ятає, що окупанти з самого ранку намагалися винести ворота у дворі будинку, де вона мешкала з мамою.
«Близько сьомої години ми почули якийсь рух, — згадує вчителька. — Коли я підійшла до вікон на кухні, двоє військових перелізли через браму. А третій вже хотів перелазити й навів на мене лазер. Загалом військових було п’ять-шість і ще двоє ФСБшників у чорній формі».
Авторка: Софія Панасюк
Опинитися в російському полоні, бо нібито переховуєш брата-військовослужбовця — така доля спіткала вчительку Ольгу Мельниченко після окупації Херсона.
Понад місяць Ольга провела в російській катівні, де щоденно чула, як окупанти знущаються над полоненими. Проте її саму росіянам зламати не вдалося. Ще на першому допиті вчителька відмовилася телефонувати братові за наказом загарбників й, попри їхні погрози, не змінила своєї позиції.
Ольга Мельниченко розповіла нам, чому не виїздила з Херсона, як виживала в тісній камері російського ізолятора з чотирма іншими жінками, чому викинула мобільний телефон після виходу з полона та як пішки йшла через все місто, не вірячи у своє звільнення.
Все життя Ольги Мельниченко пов’язано з Херсоном. Тут вона народилася, навчалася, отримала диплом викладачки й влаштувалася на роботу вчителькою англійської мови у гімназію №28.
«Після інституту як прийшла в цю школу, так і працюю вже 28 років, — розповідає Ольга. — Херсон для мене завжди був рідним, спокійним, мирним і улюбленим».
Зараз у гімназії навчається 400 учнів — більшість із тих, що були у школі до початку повномасштабного вторгнення. Вчителі й технічний персонал також переважно перебувають у Херсоні. Дехто з них застав обстріл, під час якого на шкільний стадіон прилетіла міна — воронку від неї досі можна побачити з вікна закладу.
Хоча в гімназії і був план цивільного захисту, директорка Тетяна Надточій пригадує, що бойових дій ніхто не чекав.
«За тиждень до 24 лютого прийшли одні батьки й кажуть: "Ми забиратимемо документи дитини зі школи. Буде війна”. Я говорю: "Не може такого бути. XXI століття, яка війна?" — згадує своє здивування директорка. — Але підготували документи, батьки прийшли 23 лютого і швидко забрали. У нас в той день ще була загальна нарада керівників, будували плани, мріяли, яке буде майбутнє, що робитимемо далі».
Проте той навчальний рік у гімназії №28 закінчився онлайн достроково — 30 квітня. Вчителям Тетяна заборонила з’являтися у школі з міркувань безпеки. На роботу приходила тільки вона, завгосп і охоронці.
Вже в червні директорка дізналася, що росіяни привласнюють приміщення інших шкіл і викрадають їхніх керівників. Тож відтоді не з’являлася на роботі.
«Прийшов так званий керівник шостої гімназії і з ним двоє російських військових, у школі була наша завгосп, — розповідає Тетяна. — Вони спитали, де керівник. Завгосп сказала, що керівниці немає, виїхала, є лише технічний персонал. Росіяни сказали, що готуватимуть школу до нового навчального року, запропонували залишитися працювати з ними. Завгосп сказала: “Ні я, ні наш колектив не буде з вами працювати”. Тоді її попросили залишити ключі від школи».
Ані Тетяна, ані Ольга, ані інші працівники не співпрацювали з росіянами, на їхню пропозицію погодилася лише вчителька хімії. Навчання у гімназії №28 окупанти так і не відновили: приміщення перетворили на казарму, в якій жили росгвардійці. Після деокупації Тетяна була здивована, що з бібілотеки забрали не всі підручники:
«Напевно, їм сказали покидати Херсон і вони швидко втікали. Бо коли ми зайшли сюди, все стояло покинуте: тарілки, ковбаса нарізана, яйця варені. Вся ця їжа так і залишилася на столі».
Після деокупації Херсона, з 16 листопада 2022-го, у школі працює «пункт незламності» й штаб гуманітарної допомоги, а діти навчаються онлайн.
«Російські солдати розповзаються, як таргани»
24 лютого 2022-го Ольга Мельниченко йшла додому з думками про наступний робочий день, плани на вихідні, міркувала, що треба купити в магазині й що приготувати на вечерю. А вже о п’ятій ранку наступного дня отримала повідомлення від колеги про російські танки на Херсонщині.
«Я намагалася зосередитися, ми не розуміли, йти на роботу, чи не йти, — згадує вчителька. — Вікна мого будинку виходять на Чорнобаївку. Й зранку її вже почали бомбити росіяни. Попали в горючі суміші, все палало, чорний дим стояв. І ми з мамою зрозуміли, що бойові дії вже поруч».
Проте Ольга більше хвилювалася за доньку, яка була в Харкові. Дівчина також прокинулася від вибухів і купила квиток на потяг до Херсона на 26 лютого. Але повернутися додому вже не змогла. За декілька тижнів вона виїхала евакуаційним потягом для студентів у Почаїв Тернопільської області.
Вчителька не бачила на власні очі, як росіяни заходили у місто, хоча ті йшли з району, в якому живе жінка. Але мережею швидко ширилися відповідні відео: люди знімали їх з вікон багатоповерхівок.
«Нам було не так чутно бої на Антонівському мосту. Але ті, хто жили поближче, наприклад, на Перекопській вулиці, розповідали, що наші тримаються, але майже вся Херсонська область вже окупована. Й ми це розуміли. Російські солдати просувалися тихо-тихо, як таргани розповзаються повсюди», — з огидою розповідає Ольга.
Опісля жінка часто бачила переміщення росіян, але особисто з ними не стикалася. Громадський транспорт ходив погано, а пішки доводилося би проходити через багато блокпостів, тож Ольга намагалася не бувати в центрі міста. До того ж, її мама потребувала постійного догляду через проблеми з ногами й тиском.
З цим також виникли труднощі: жінка потребувала особливих ліків. Український препарат дістати було неможливо, а його російських аналогів просто не існує. Ольга намагалася не користуватися грошима окупантів, не купувати їхні продукти. Вперше безпосередньо з російськими військовими вона перетнулася вже у травні або червні:
«Це було двоє військових — саме російських, тому що багато було представників “ЛНР/ДНР”, вони трохи відрізнялися. А ці були зі зброєю, у масках. Вони робили закупки на нашому місцевому базарі. У нас тоді був хороший врожай овочів, а росіяни не дозволяли нікуди їх вивозити, тому продукти були дешеві».
Під час наступної зустрічі Ользі вже довелося комунікувати з російськими військовими, адже ті намагалися вдертися у її дім.
«Навіщо йому приходити? Щоб ви його вбили?»
Це сталося 4 липня 2022 року. Ольга пам’ятає, що окупанти з самого ранку намагалися винести ворота у дворі будинку, де вона мешкала з мамою.
«Близько сьомої години ми почули якийсь рух, — згадує вчителька. — Коли я підійшла до вікон на кухні, двоє військових перелізли через браму. А третій вже хотів перелазити й навів на мене лазер. Загалом військових було п’ять-шість і ще двоє ФСБшників у чорній формі».
Ользі довелося впустити окупантів на територію будинку. Всі росіяни були в масках, тож побачити вийшло лише очі. Одразу попросили паспорт і мобільні телефони Ольги та її матері. Жінка розуміла: росіяни шукають її брата-військовослужбовця.
«Спочатку я дала свій паспорт, вони переглянулися: у них не було впевненості, що потрапили саме туди, — розповідає вона. — Бо у нас із братом різні прізвища. А коли вже дала паспорт мами, то вони ніби заспокоїлися».
З 2014 по 2017 рік брат Ольги воював в АТО/ООС як доброволець. А одразу ж після початку повномасштабного вторгнення знову долучився до лав ЗСУ. Тож шукати його на окупованих територіях було марною справою. Росіяни ж думали, що чоловік переховується й вимагали у Ольги зателефонувати йому.
«Умова була така: доки брат не прийде, я буду у росіян, — згадує Ольга. — Мені сказали збиратися. В цей час обшукали будинок, літню кухню, сарай. Вони вирішили, що ми його переховуємо. Окрім телефонів, забрали системний блок комп’ютера, тому що там у нас була окрема папка з військовими фото брата, підписана “АТО”. Забрали, напевно, вирішили, що там є якась інформація».
Росіяни не відправили жінку одразу «на підвал» й не одягали мішок на голову, як часто робили з полоненими. Натомість повезли за адресою, де 20 років тому жила родина Ольги. На її здивування, окупанти точно знали, куди їхати й навіть нічого не уточнювали у полоненої. У цій оселі давно мешкали інші люди, тож слідів військовослужбовця росіяни там теж не знайшли. Ольгу повезли у мікрорайон Острів:
«Окупанти знали, що є квартира у моєї невістки, дружини брата, але не мали точної адреси. Змусили мене показувати. Але я не пам’ятаю адреси. Говорю: "Я погано знаю цей район, я не знайду". І тут по рації почула, як один з військових каже: "Может, женщине помочь вспомнить?”»
Ольга знала, що родина брата виїхала з окупації, тож спробувала пригадати адресу. У потрібній квартирі росіяни виламали двері й забрали два ноутбуки. Звісно ж, військовослужбовця не знайшли. Саму Ольгу не пускали у квартиру, а після обшуку повели в машину.
«Знову лунала пропозиція телефонували братові, — зітхає вона. — Я відмовилася, кажу: “Навіщо йому приходити? Щоб ви його вбили?” Мені сказали: “Тогда вы поедете с нами”».
«Такої в нас немає, пишіть заяву про зникнення»
Ольгу привезли на вулицю Теплоенергетиків на околиці Херсона. Тут в ізоляторі тимчасового тримання окупанти облаштували одну зі своїх катівень. Вже на її території у вчительки забрали прикраси, ключі від будинку, залишили собі телефон.
На полонену наділи шапку, щоб вона нічого не бачила, й повели на допит, який проводили ті самі двоє працівників ФСБ. Вони пройшлися по контактах у її мобільному, питали, хто є хто. Цікавилися, чому Ольга не має російської SIM-картки та навіщо їй VPN. Загалом розмова стосувалася її брата-військового.
«Життя брата, друзі, побратими — вся біографія з дитячого садочку у них була, — розповідає Ольга. — Вони не кричали, не катували мене, говорили дуже спокійно. В кінці тільки намагалися залякати й ще раз запропонували зателефонувати братові. Я відмовилася. Хочуть, щоб він прийшов — нехай самі дзвонять. Та й як людина може потрапити сюди, на окуповану територію? Вони чомусь вирішили, що він у Херсоні».
Після допиту Ольгу повели до жіночої камери. Згодом забрали, зняли відбитки пальців, сфотографували й повернули до співкамерниць. Це був єдиний допит за більш ніж місяць у російському полоні.
Разом з Ольгою в камері згодом опинилося ще чотири жінки, тоді як місця було всього на трьох. Двох із них також утримували через родичів-військових, ще одну — за волонтерську діяльність. Крім того, у камері перебувала журналістка Анжела Слободян, яка до останнього знімала репортажі з окупованого Херсона.
Колишні співкамерниці й досі підтримують зв’язок. На жаль, Фаїна, з якою Ольга першою опинилася в камері, померла після російського полону — її організм не витримав нелюдиських умов катівні.
Досвід полону Ольга запам’ятала до дрібниць, бо це був щоденний психологічний тиск. Їй пощастило уникнути фізичних тортур, але від цього умови перебування в російському ізоляторі не ставали краще. Вчителька пригадує, що годували в’язнів лише зранку, тож їжу потрібно було розтягнувати на весь день:
«Ввечері нам приносили лише чай. Десь два тижні годували лише гречкою, потім ще два тижні — лише вермішеллю. Це була звичайна камера, в якій було троє нар. В камері був туалет і проточна вода. Купатися нам не дозволяли. Один-єдиний раз повели в душ і все».
Перші два тижні наглядачами були російські військові, зокрема кадирівці. В цей час полонених декілька разів виводили на прогулянки у внутрішній двір ізолятора приблизно на пів години. За спогадами Ольги, кадирівці з’являлися переважно вночі, щоб знущатися над полоненими.
«Жінок із нашої камери вони не чіпали, але ми все чули, — пригадує вона. — Чоловіків катували дуже серйозно. Й допити ми чули. Якось прокинулися від того, що вночі в сусідній камері почали бити хлопця, бо він на щось поскаржився».
Росіяни також тиснули на всіх полонених морально. Когось вимагали вчити гімн РФ, когось — кричати «Слава Росії» щоразу, коли відкривалися двері камери.
Одного разу принесли величезні колонки й гучно вмикали російські патріотичні пісні або пропагандистські фільми про Другу світову, чи як її називають у РФ, Велику вітчизняну. Для окупантів це було розвагою, як і постійні побиття.
Медичну допомогу полоненим росіяни не надавали, навіть коли тим ставало погано. Безкарність розв’язувала окупантам руки.
«Чули, що принаймні одного чоловіка вбили, — каже Ольга. — Зверху, над нашою камерою йшов допит, він стогнав. А потім, коли охоронці проходили черговий пост, сказали: “Кто-то перестарался, наверное, у нас двухсотый”. А далі такий звук — наче скотчем щось перемотують».
Саме в цей час в одиночній камері ізолятора росіяни тримали п’ятьох українських військових. Ольга не знає їхньої подальшої долі, проте пригадує: через два тижні окупанти здійснили ротацію, російські військові поїхали й, напевно, забрали полонених із собою.
Натомість в ізоляторі з’явилися росгвардійці. Ті вже намагалися «привчати» ув’язнених до правил російських колоній: переписували присутніх у камері, комусь навіть озвучували статті, за якими їх судитимуть.
Рідні Ольги не знали, що з нею відбувається весь цей час. Мати жінки вже виїхала з Херсона до онучки у Почаїв і не мала жодних засобів зв’язку з донькою. Брат подавав її у списки на обмін, проте росіяни не визнавали, що така людина перебуває у них у полоні.
Допомогли співкамерниці: коли одну з них звільнили, вона зв’язалася з колегами Ольги зі школи. Вчителі хотіли передати продукти, проте мали для цього отримати дозвіл від слідчого. Його шукали майже два тижні.
«Куди б вони не зверталися, всюди їм казали: "Такої в нас немає. Пишіть заяву про зникнення людини". — згадує освітянка. — Ну а яке зникнення? Ви ж мене й забрали».
«З речами на вихід»
З російської катівні Ольгу звільнили так само неочікувано, як і взяли в полон. Це сталося 6 серпня. Тоді ув’язнена не могла зрозуміти, що відбувається, й відчувала не полегшення, а страх:
«Просто відкрилися двері, прозвучало моє прізвище й охоронці сказали: “З речами на вихід”. Я спитала, чи мене кудись переводять, чи відпускають. Мені відповіли: “Ми не знаємо”. Наділи шапку на обличчя, і я пішла в нікуди. Єдине що — здалося, що це був інший напрямок, ніж вели на допит».
Коли Ольга вийшла з камери, боялася, що її етапують на лівий берег Херсонщини, у Крим чи кудись до РФ — тоді хоч якийсь шанс на зв’язок з рідними обірвався би.
На щастя, полонену повели до іншого приміщення, віддали речі й відпустили. Жінка отримала прикраси, які росіяни забрали під час затримання, а от ключі від її будинку так і не знайшли.
Тільки-но Ольга збиралася йти, вийшов працівник ФСБ, повернув їй телефон і попросив передати привіт брату. Мобільний був повністю заряджений, проте Ольга більше ним не користувалася.
«Вони нічого не видаляли на телефоні, навіть не зайшли у мій ПриватБанк. Але після того, як мобільний побував у них, у мене не ставився VPN. Або там серед всіх країн можна було обрати лише Росію, — дивується вчителька. — Я вже встановлювала різні, й завжди — одна й та сама історія. Телефон навіть до заводських налаштувань не скидався. Я його просто викинула з SIM-картою».
З ізолятора Ольга йшла додому пішки, бо не мала грошей. Треба було встигнути до комендантської години на інший бік міста. На одній із зупинок вчительці пощастило зустріти українського перевізника, який погодився підвезти її.
Додому вдалося потрапити не одразу: декілька днів Ольга провела у сусідки, доки не отримала запасні ключі від будинку.
За місяць, який Ольга провела в полоні, Херсон, здався їй іншим. Всюди були плакати й банери з написами «Россия тут навсегда», відчуття психологічного тиску посилилося, з’явилося більше приїжджих росіян — не лише військових, але й цивільних.
Вже 15 серпня Ольга вирішила виїхати з Херсона до доньки й мами у Почаїв. Там їй нарешті вдалося видихнути й відпочити.
«В ізоляторі неможливо було спати, — згадує колишня полонена. — Вночі російські війська влаштовували катування. До того ж, ми весь час спали по двоє на нарах, це не дуже зручно. А коли відпустили, я боялася повторного ув’язнення. Тому й вдома могла засинати десь із другої години ночі й до п’ятої, коли знову починали їздити машини. Вже на території, підконтрольній Україні, я нарешті виспалася».
«Вдома свої стіни»
Новини про звільнення рідного Херсона Ольга зустріла в Почаєві. Вона пригадує, що там було багато переселенців з Херсонщини, тож радість швидко поширювалася, люди святкували разом.
У спільному чаті працівників школи Ольга також побачила фото директорки зі співробітниками: щасливими й вільними від російської окупації.
«Такий ажіотаж був! — пригадує вчителька. — Радість неймовірна, бо не тільки полон, а сама окупація — це жах. Дуже важко було вижити, не купувати російські товари, дістати готівку, українські ліки, без інтернету і мобільного зв’язку».
Після деокупації Херсона Ольга чекала можливості повернутися додому. Такий шанс випав у квітні 2023-го.
«Коли нас запитували, чому не виїжджали, я завжди казала: щоб росіяни не почувалися тут господарями, — пояснює Ольга. — Навіть під час окупації, в березні і у квітні, у нас на районі, коли починалася комендантська, звучали гімн України, “Червона калина” — й росіяни були змушені це слухати».
Вчителька вважає, що присутність містян, які залишилися в Херсоні, не давала окупантам швидко встановити власні порядки. Наприклад, вони самі часом не використовували рублі, що пустили в обіг, й купували за гривні товари, як от українські цигарки.
«Якщо б всі виїхали й нікого б тут не було, вони б, напевно, себе інакше поводили, — припускає освітянка. — Навіть коли я виїхала в серпні, їхні рублі так і не запрацювали. Наприклад, у аптеці, яку відкрили росіяни, всі ціни були в їхній валюті. На той час деякі пенсіонери вже отримували рублі. Заходить така пара в цю аптеку: “Чи можемо купити у вас ліки?” А продавчиня каже: “Да, только у меня сдачи не будет”».
Зараз життя в Херсоні небезпечне, проте для Ольги немає нічого кращого за відчуття дому. Її родина поруч, а брат продовжує військову службу після декількох поранень. Навіть попри те, що біля її будинку був не один обстріл, а у сусідів згорів дах і машина, Ольга обирає залишатися у вільному, українському Херсоні.
«Страшніше окупації нічого немає. Вдома краще, вдома свої стіни — рідні, любимі. Я думаю, що ворог намагається зробити все, щоб ми звідси поїхали, але не дочекається. Тож тримаємося, як можемо».
«Спочатку я дала свій паспорт, вони переглянулися: у них не було впевненості, що потрапили саме туди, — розповідає вона. — Бо у нас із братом різні прізвища. А коли вже дала паспорт мами, то вони ніби заспокоїлися».
З 2014 по 2017 рік брат Ольги воював в АТО/ООС як доброволець. А одразу ж після початку повномасштабного вторгнення знову долучився до лав ЗСУ. Тож шукати його на окупованих територіях було марною справою. Росіяни ж думали, що чоловік переховується й вимагали у Ольги зателефонувати йому.
«Умова була така: доки брат не прийде, я буду у росіян, — згадує Ольга. — Мені сказали збиратися. В цей час обшукали будинок, літню кухню, сарай. Вони вирішили, що ми його переховуємо. Окрім телефонів, забрали системний блок комп’ютера, тому що там у нас була окрема папка з військовими фото брата, підписана “АТО”. Забрали, напевно, вирішили, що там є якась інформація».
Росіяни не відправили жінку одразу «на підвал» й не одягали мішок на голову, як часто робили з полоненими. Натомість повезли за адресою, де 20 років тому жила родина Ольги. На її здивування, окупанти точно знали, куди їхати й навіть нічого не уточнювали у полоненої. У цій оселі давно мешкали інші люди, тож слідів військовослужбовця росіяни там теж не знайшли. Ольгу повезли у мікрорайон Острів:
«Окупанти знали, що є квартира у моєї невістки, дружини брата, але не мали точної адреси. Змусили мене показувати. Але я не пам’ятаю адреси. Говорю: "Я погано знаю цей район, я не знайду". І тут по рації почула, як один з військових каже: "Может, женщине помочь вспомнить?”»
Ольга знала, що родина брата виїхала з окупації, тож спробувала пригадати адресу. У потрібній квартирі росіяни виламали двері й забрали два ноутбуки. Звісно ж, військовослужбовця не знайшли. Саму Ольгу не пускали у квартиру, а після обшуку повели в машину.
«Знову лунала пропозиція телефонували братові, — зітхає вона. — Я відмовилася, кажу: “Навіщо йому приходити? Щоб ви його вбили?” Мені сказали: “Тогда вы поедете с нами”».
«Такої в нас немає, пишіть заяву про зникнення»
Ольгу привезли на вулицю Теплоенергетиків на околиці Херсона. Тут в ізоляторі тимчасового тримання окупанти облаштували одну зі своїх катівень. Вже на її території у вчительки забрали прикраси, ключі від будинку, залишили собі телефон.
На полонену наділи шапку, щоб вона нічого не бачила, й повели на допит, який проводили ті самі двоє працівників ФСБ. Вони пройшлися по контактах у її мобільному, питали, хто є хто. Цікавилися, чому Ольга не має російської SIM-картки та навіщо їй VPN. Загалом розмова стосувалася її брата-військового.
«Життя брата, друзі, побратими — вся біографія з дитячого садочку у них була, — розповідає Ольга. — Вони не кричали, не катували мене, говорили дуже спокійно. В кінці тільки намагалися залякати й ще раз запропонували зателефонувати братові. Я відмовилася. Хочуть, щоб він прийшов — нехай самі дзвонять. Та й як людина може потрапити сюди, на окуповану територію? Вони чомусь вирішили, що він у Херсоні».
Після допиту Ольгу повели до жіночої камери. Згодом забрали, зняли відбитки пальців, сфотографували й повернули до співкамерниць. Це був єдиний допит за більш ніж місяць у російському полоні.
Разом з Ольгою в камері згодом опинилося ще чотири жінки, тоді як місця було всього на трьох. Двох із них також утримували через родичів-військових, ще одну — за волонтерську діяльність. Крім того, у камері перебувала журналістка Анжела Слободян, яка до останнього знімала репортажі з окупованого Херсона.
Колишні співкамерниці й досі підтримують зв’язок. На жаль, Фаїна, з якою Ольга першою опинилася в камері, померла після російського полону — її організм не витримав нелюдиських умов катівні.
Досвід полону Ольга запам’ятала до дрібниць, бо це був щоденний психологічний тиск. Їй пощастило уникнути фізичних тортур, але від цього умови перебування в російському ізоляторі не ставали краще. Вчителька пригадує, що годували в’язнів лише зранку, тож їжу потрібно було розтягнувати на весь день:
«Ввечері нам приносили лише чай. Десь два тижні годували лише гречкою, потім ще два тижні — лише вермішеллю. Це була звичайна камера, в якій було троє нар. В камері був туалет і проточна вода. Купатися нам не дозволяли. Один-єдиний раз повели в душ і все».
Перші два тижні наглядачами були російські військові, зокрема кадирівці. В цей час полонених декілька разів виводили на прогулянки у внутрішній двір ізолятора приблизно на пів години. За спогадами Ольги, кадирівці з’являлися переважно вночі, щоб знущатися над полоненими.
«Жінок із нашої камери вони не чіпали, але ми все чули, — пригадує вона. — Чоловіків катували дуже серйозно. Й допити ми чули. Якось прокинулися від того, що вночі в сусідній камері почали бити хлопця, бо він на щось поскаржився».
Росіяни також тиснули на всіх полонених морально. Когось вимагали вчити гімн РФ, когось — кричати «Слава Росії» щоразу, коли відкривалися двері камери.
Одного разу принесли величезні колонки й гучно вмикали російські патріотичні пісні або пропагандистські фільми про Другу світову, чи як її називають у РФ, Велику вітчизняну. Для окупантів це було розвагою, як і постійні побиття.
Медичну допомогу полоненим росіяни не надавали, навіть коли тим ставало погано. Безкарність розв’язувала окупантам руки.
«Чули, що принаймні одного чоловіка вбили, — каже Ольга. — Зверху, над нашою камерою йшов допит, він стогнав. А потім, коли охоронці проходили черговий пост, сказали: “Кто-то перестарался, наверное, у нас двухсотый”. А далі такий звук — наче скотчем щось перемотують».
Саме в цей час в одиночній камері ізолятора росіяни тримали п’ятьох українських військових. Ольга не знає їхньої подальшої долі, проте пригадує: через два тижні окупанти здійснили ротацію, російські військові поїхали й, напевно, забрали полонених із собою.
Натомість в ізоляторі з’явилися росгвардійці. Ті вже намагалися «привчати» ув’язнених до правил російських колоній: переписували присутніх у камері, комусь навіть озвучували статті, за якими їх судитимуть.
Рідні Ольги не знали, що з нею відбувається весь цей час. Мати жінки вже виїхала з Херсона до онучки у Почаїв і не мала жодних засобів зв’язку з донькою. Брат подавав її у списки на обмін, проте росіяни не визнавали, що така людина перебуває у них у полоні.
Допомогли співкамерниці: коли одну з них звільнили, вона зв’язалася з колегами Ольги зі школи. Вчителі хотіли передати продукти, проте мали для цього отримати дозвіл від слідчого. Його шукали майже два тижні.
«Куди б вони не зверталися, всюди їм казали: "Такої в нас немає. Пишіть заяву про зникнення людини". — згадує освітянка. — Ну а яке зникнення? Ви ж мене й забрали».
«З речами на вихід»
З російської катівні Ольгу звільнили так само неочікувано, як і взяли в полон. Це сталося 6 серпня. Тоді ув’язнена не могла зрозуміти, що відбувається, й відчувала не полегшення, а страх:
«Просто відкрилися двері, прозвучало моє прізвище й охоронці сказали: “З речами на вихід”. Я спитала, чи мене кудись переводять, чи відпускають. Мені відповіли: “Ми не знаємо”. Наділи шапку на обличчя, і я пішла в нікуди. Єдине що — здалося, що це був інший напрямок, ніж вели на допит».
Коли Ольга вийшла з камери, боялася, що її етапують на лівий берег Херсонщини, у Крим чи кудись до РФ — тоді хоч якийсь шанс на зв’язок з рідними обірвався би.
На щастя, полонену повели до іншого приміщення, віддали речі й відпустили. Жінка отримала прикраси, які росіяни забрали під час затримання, а от ключі від її будинку так і не знайшли.
Тільки-но Ольга збиралася йти, вийшов працівник ФСБ, повернув їй телефон і попросив передати привіт брату. Мобільний був повністю заряджений, проте Ольга більше ним не користувалася.
«Вони нічого не видаляли на телефоні, навіть не зайшли у мій ПриватБанк. Але після того, як мобільний побував у них, у мене не ставився VPN. Або там серед всіх країн можна було обрати лише Росію, — дивується вчителька. — Я вже встановлювала різні, й завжди — одна й та сама історія. Телефон навіть до заводських налаштувань не скидався. Я його просто викинула з SIM-картою».
З ізолятора Ольга йшла додому пішки, бо не мала грошей. Треба було встигнути до комендантської години на інший бік міста. На одній із зупинок вчительці пощастило зустріти українського перевізника, який погодився підвезти її.
Додому вдалося потрапити не одразу: декілька днів Ольга провела у сусідки, доки не отримала запасні ключі від будинку.
За місяць, який Ольга провела в полоні, Херсон, здався їй іншим. Всюди були плакати й банери з написами «Россия тут навсегда», відчуття психологічного тиску посилилося, з’явилося більше приїжджих росіян — не лише військових, але й цивільних.
Вже 15 серпня Ольга вирішила виїхати з Херсона до доньки й мами у Почаїв. Там їй нарешті вдалося видихнути й відпочити.
«В ізоляторі неможливо було спати, — згадує колишня полонена. — Вночі російські війська влаштовували катування. До того ж, ми весь час спали по двоє на нарах, це не дуже зручно. А коли відпустили, я боялася повторного ув’язнення. Тому й вдома могла засинати десь із другої години ночі й до п’ятої, коли знову починали їздити машини. Вже на території, підконтрольній Україні, я нарешті виспалася».
«Вдома свої стіни»
Новини про звільнення рідного Херсона Ольга зустріла в Почаєві. Вона пригадує, що там було багато переселенців з Херсонщини, тож радість швидко поширювалася, люди святкували разом.
У спільному чаті працівників школи Ольга також побачила фото директорки зі співробітниками: щасливими й вільними від російської окупації.
«Такий ажіотаж був! — пригадує вчителька. — Радість неймовірна, бо не тільки полон, а сама окупація — це жах. Дуже важко було вижити, не купувати російські товари, дістати готівку, українські ліки, без інтернету і мобільного зв’язку».
Після деокупації Херсона Ольга чекала можливості повернутися додому. Такий шанс випав у квітні 2023-го.
«Коли нас запитували, чому не виїжджали, я завжди казала: щоб росіяни не почувалися тут господарями, — пояснює Ольга. — Навіть під час окупації, в березні і у квітні, у нас на районі, коли починалася комендантська, звучали гімн України, “Червона калина” — й росіяни були змушені це слухати».
Вчителька вважає, що присутність містян, які залишилися в Херсоні, не давала окупантам швидко встановити власні порядки. Наприклад, вони самі часом не використовували рублі, що пустили в обіг, й купували за гривні товари, як от українські цигарки.
«Якщо б всі виїхали й нікого б тут не було, вони б, напевно, себе інакше поводили, — припускає освітянка. — Навіть коли я виїхала в серпні, їхні рублі так і не запрацювали. Наприклад, у аптеці, яку відкрили росіяни, всі ціни були в їхній валюті. На той час деякі пенсіонери вже отримували рублі. Заходить така пара в цю аптеку: “Чи можемо купити у вас ліки?” А продавчиня каже: “Да, только у меня сдачи не будет”».
Зараз життя в Херсоні небезпечне, проте для Ольги немає нічого кращого за відчуття дому. Її родина поруч, а брат продовжує військову службу після декількох поранень. Навіть попри те, що біля її будинку був не один обстріл, а у сусідів згорів дах і машина, Ольга обирає залишатися у вільному, українському Херсоні.
«Страшніше окупації нічого немає. Вдома краще, вдома свої стіни — рідні, любимі. Я думаю, що ворог намагається зробити все, щоб ми звідси поїхали, але не дочекається. Тож тримаємося, як можемо».