«Такій, як ти, адвокат не потрібен». Монолог Марини Міщенко, колишньої військовополоненої з «Айдару» — про Оленівку, донецьке СІЗО та російський суд
Джерело: Ґрати
Авторки: Тетяна Козак, Анастасія Москвичова
13 вересня 2024 відбувся черговий обмін полоненими між Україною та РФ. Серед жінок, яких тоді повернула Росія, була Марина Міщенко, санітарка 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Їй було 25 років, коли вона потрапила у полон. Це сталося 11 березня 2022 року під час наступу росіян на Волноваському напрямку. Спочатку жінку тримали в Оленівці, а потім у Донецьку, де катували і звинуватили у тероризмі за службу в «Айдарі». Далі військовополонену перевезли у СІЗО-1 в Ростові-на-Дону і разом із ще 17 айдарівцями почали судити.
У 2016 році «ДНР» визнала батальйон «Айдар» терористичним, а у 2023-му Росія додала його до списку терористичних організацій. Фактично айдарівців судили за службу у батальйоні. Це суперечить міжнародному гуманітарному праву, яке забороняє переслідувати військових за участь у бойових діях, і є злочином.
Міщенко була однією з двох жінок у цій групі полонених, інша — 56-річна медикиня Лілія Прутян. Обох обміняли ще до оголошення вироку.
На засіданні 12 вересня суд ухвалив рішення виокремити їхню справу в окреме провадження «за фактом застосування представниками силових структур України заборонених засобів і методів ведення війни». На якій стадії ця справа — наразі невідомо.
Вирок чоловікам, які залишились у полоні, оголосили у жовтні цього року. Їх засудили до ув’язнення терміном від 15 до 21 року.
Після повернення додому Марина Міщенко пройшла реабілітацію та повернулась до цивільного життя. У монолозі згадує про полон, суд та звільнення.
«Вони цілеспрямовано айдарівців шукали»
Наш медпункт розташовувався у селі Петрівське Донецької області. Росіяни почали дуже активно наступати.
У нас було дві евакуаційні машини, і ми почули, як вибухає одна з них. Тому що росіяни не змогли її відкрити, вони її просто розстріляли, й машина вибухнула. І ми зрозуміли, що вже нікуди не підемо. Грубо кажучи, машини стояли через дорогу, не біля нашого будинку — спеціально, щоб не видати, де ми. Але росіяни обходили всі будинки й зайшли в наш. Їхня кількість була незліченна, це були ахматівці створений у Чечні батальйон «Ахмат» оці всі.
Нас було шестеро у медпункті: начальник медичної служби, два водії, лікар, санітарний інструктор і я. І шістьох нас разом забрали.
Там багато кого взяли, я [пізніше] дізналася. Нас в одне місце звозили, до школи у селі Петрівське. Почався дуже сильний мінометний обстріл, дуже сильний, просто будівля сипалася. Це наші їх обстрілювали — не знали, що нас захопили у полон: звʼязок глушили. Я дістала контузію і була не при тямі. Мене звʼязали. Росіяни нас просто позакидали на танки: дівчат окремо, хлопців окремо.
І далі нас катали. Дуже довго. Взяли 11 березня, і я потрапила до донецького УБОЗу управління боротьби з організованою злочинністю 19-го. Возили по своїх позиціях. Тортури, допити, всяке таке.
Вони цілеспрямовано айдарівців шукали. Самі нам про це говорили на допитах. Я чула їхні розмови, що за голову того-то чи того-то — нагорода у них.
Я та інші дівчата казали, що ми медики, — вони не вірили. Питали розвідувальні дані: позиції, техніка, озброєння, де що стоїть, де хто знаходиться. Я кажу: звідки мені знати, в мене посада санітар медичного пункту? В мене [нема] офіцерського звання, немає жодного доступу. Вони не вірили. Казали, що ні, ти — снайпер, ніби в них є докази, свідчення інших, що я проходила навчання.
Я кажу, ну, ви що, жартуєте? Я — медик. Вони: ні. Наполягали аж до самого обміну, вони всі, де б не була, що ми з Лілею Прутян — снайпери.
«В Оленівці я пробула місяць»
Їм було все одно: дівчина, чоловік. Скуті руки, очі зав’язані. З нами був дідусь — цивільний, якому було за 70, — вони його і палицями, і всім, чим хочеш, били. Усіх нас.
О 21 годині 19 березня нас привезли [до приміщення донецького УБОЗу], а під ранок — на Оленівку Колонія №120, що розташована в окупованій частині Донецької області, в селі Молодіжне. Після виходу з «Азовсталі» наприкінці травня 2022 року туди перевезли українських захисників Маріуполя, зокрема бійців «Азову». Там їх піддавали тортурам, а внаслідок вибуху в колонії загинуло щонайменше 50 військовополонених, а понад 70 отримали важкі поранення. Усі обставини злочину та його винуватці також не встановлені, адже Росія так і не надала незалежному слідству доступ до колонії .
В Оленівці я пробула місяць. Там зустрілась із Лілею [Прутян] — я здивувалась. Її в тому ж селі [Петрівське] інші росіяни взяли. Вона сказала, що вже в УБОЗі знала, що зустріне мене у будь-якому разі, бо про мене ставили активно запитання.
Лілія Прутян і Марина Міщенко у Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону. Фото: Медиазона
В Оленівці дівчат окремо, хлопців окремо тримали. Умови там були жахливі: води немає, холодно, антисанітарія. Зміни [наглядачів] там були жахливі. Жінок намагалися так особливо не чіпати взагалі, це пощастило. А ось хлопців там… Як приймають, як привозять нових, — це просто ми сидимо, ридаємо. Вони під [нашими] камерами стояли, наглядачі тюрми їх там просто вбивали. І ми це чули.
Були Кирил та Юра [співробітники колонії Кирило Шакуров та Юрій Дмитренко], які там знущалися з хлопців. Там всі знали. Оленівка, Кирил і Юра — всі такі: ммм, зрозуміло.
Ми були спочатку на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор). Ну, були там всі, бо [полонених] було мало. Але перед тим, як почали завозити азовців з «Азовсталі», коли ті здалися, почали масово розвозити всіх по в’язницях.
«Вам нічого не належить, вам нічого не можна, ви забули, хто ви такі»
18 квітня 2022 року мене вивезли. По мене прийшов конвой, каже, за тобою приїхали. Я кажу: хто? Каже: на вихід. Я така: ну, окей. Вийшла, мені наручники на руки: на вас заведена справа така-то, ви підозрюєтеся в тому-то.
У Оленівці до мене приходили якісь слідчі. Про те, що йде слідство, вони не говорили. Потім просто поставили перед фактом — на виході з Оленівки [повідомили про кримінальну справу]. І повезли до прокуратури. З цієї прокуратури повезли до донецького СІЗО.
Ну, донецьке СІЗО — це взагалі чудове місце. У лапках.
Поселили нас в таких жахливих камерах! Маленьке віконце, крізь яке навіть неба ти не бачив, ти бачив землю або цементну підлогу і [сусідню] будівлю — все. І навіть щоб це побачити, треба було залізти на батарею, триматися за ґрати на вікні. Камера була на двох — а нас чотирьох туди засунули. Потім перекинули в іншу камеру, ще гіршу.
Ми там тиждень пробули. Холод жахливий, мерзли. Потім нас перевели в підвал. Коли стало більше людей — в іншу камеру, теж холодну, там нічого взагалі не було. А потім вже, коли почали багато завозити з Оленівки дівчат [полонених], нас перекинули у ще одну камеру, вже іншу, остаточно, там ми і сиділи до самого виїзду в Ростов. Десятимісна. У нас там було 22 людини.
Кожен вихід з камери [у донецькому СІЗО] був каторгою: ніхто не хотів виходити, бо могли і відлупцювати, і повалити на землю кількадесят разів, і головою можна було наштовхнутись на залізні одвірки. Це стабільно. Плюс — постійно в мішках на голові, обісцяних котами і невідомо ким ще.
Цілковита антисанітарія! Стіни сиплються, стелі сиплються. Сирість шалена, бруд! Матраци дали якісь — на них разів сто хтось помер і згнив. Речей жодних [не можна було мати], засобів гігієни — теж жодних. «Вам нічого не належить, вам нічого не можна, ви забули, хто ви такі?!»
Був такий період навіть — там же Донецьк обстрілювали і воду їм перебили — коли вони нам принципово воду не давали понад тиждень. Не те, що помитися — про це взагалі мова не йшла. Я не знаю, чи вони там експерименти на нас якісь ставили, але ми тупо почали гнити. Гнили живцем, просто прокидаєшся, а ти в якихось там пухирях гнійних, потім прокидаєшся ще більше, опухаєш, розпухаєш. Я заснула нормальною, прокидаюся — у мене нога роздулася, вся в гнійниках ось таких великих. Медика кличеш, він каже: «А ви — пральним милом». Ми кажемо: «Ви серйозно? Стан вже передангренозний, ви серйозно?» Він: «Пральним милом».
Ми з’ясували, що це було у всіх. Там, де полонені сиділи в підвалі, у всіх практично таке було. Якась інфекція, щось підсипали, ми не знаємо.
Тоді Ростов їх почав перевіряти. Бо нас мали судити в Ростові. Адміністрація злякалася того, що там чекає на них, що будуть їм, коротше, ай-яй-яй робити. І медикиня прийшла, почала світити ліхтарем на нас, на всіх. Вона нас як побачила, то аж на дупу сіла. «А як це, Господи, ой, жах, жах, жах». Дали ліки, більш-менш привели нас до ладу.
«Дуже приємно посидіти серед покійників»
У СІЗО деенерівський слідчий до мене підходив: «Підписуй папірці». Я кажу, нічого я не буду підписувати, маю повне право на адвоката. Він каже: «Такій, як ти, адвокат не потрібен». Типу, він вас не врятує. Я кажу: я не буду підписувати. Він каже: зараз відпиздимо, підпишеш все одно. І я підписую (зрозуміло, не хотілося, щоб били), що я винна у всіх цих злочинах, що вони мені інкримінують — всю фігню. Що це захоплення влади, пособництво тероризму.
У нас разів 3-4 був суд на продовження термінів утримання. А потім нас почали судити [у Південному окружному військовому суді в Ростові-на-Дону].
Вони з нас групу [за участю 18 обвинувачених айдарівців] зробили — ми були шоковані. Але так ми хоча б дізнались, що наші хлопці живі. Про деяких думали, що вони загиблі, і ми дуже зраділи, коли дізнались, що це не так. Ми побачились, коли нас вивозили до психіатра [на експертизу під час слідства у Донецьку].
Кажу їм: дуже приємно посидіти серед покійників. А вони мені: навзаєм, ми думали, що ви загинули.
Бійці батальйону Айдар (Марина Міщенко в центрі) у Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону. Фото: Медиазона
Нас забрали до Ростова у липні 2023-го. Ми думали, що в Ростові буде набагато гірше. У ростовському СІЗО-1.
Покричали [на нас], трохи з хлопцями так «привіталися». Але я потім питала у них, вони сказали, це «погладили по голові», порівняно з тим, що було в Донецьку. Далі ніхто нікого не чіпав
У суді вони почали свою нісенітницю верзти, оці всі обвинувачення. Ми на суді говорили, коли відповідали, що ми захищали свою країну. То які ми підсудні? Ми — військовополонені. Але говориш [з судом і слідством], як зі стіною просто. Я провину не хотіла визнавати в суді. Чого я маю її визнавати? Мені казали, що 15 років світить, усього, мовляв. Усього?!
На суд як нас доставляли! Це жах. Крики, наручники, руки тримати за спиною. У хлопців — кайданки такі, як у фільмі Зелена миля. Як в Америці смертників водять. Так, на ногах ланцюги, на руках ланцюги ось ці з’єднані, у позі ластівки. Носом у землю дивишся. Вони нас, як худобу, возили: то кидали [на підлогу], то ще щось, кричали. Коротше кажучи, на зло намагалися все зробити.
Ми заявляли про таке поводження в суді, але суддя говорив, що це не його компетенція — нехай ми говоримо про це з адвокатами.
У нас вже справа дійшла до допиту [обвинувачених], потім мали бути дебати. Але допиту у нас не відбулося, ми поїхали [на обмін] з Лілею.
«Двічі нас вивозили і повертали в ростовське СІЗО»
9 вересня [2024 року], у понеділок, прийшли до нас [в ростовському СІЗО], назвали прізвища девʼяти жінок з «Азову» і наші з Лілею — виходить, 11 людей. Ми: куди, до медика? Бо ми перед тим скаржилися. Там головна лікарка така не дуже. Звертаєшся до неї, а вона каже, чого ти прийшла, ти здорова, йди геть.
Потім вони [тюремні наглядачі] заходять: роздягайтеся. Фотографували всі синці, татуювання, шрами, рани. Якщо якась рана — описуєш. Ми думали, кудись знову везуть, в якесь інше СІЗО. Або, може, адвокати домоглися, щоб типу з’ясувати, б’ють нас тут чи не б’ють.
А потім вночі до нас приходять, кажуть, що о 3 годині етап. Ми спитали, куди. Нам не відповіли.
Ми зібралися. Скільки вже разів нас катали, ховали. Як відбувався обмін — нас кудись ховали. Ну, думаємо, кудись знову поїдемо «на канікули». Було таке, що інформація проходила, наче нас мають міняти. І тоді нас різко забирають, спонтанно. І пізніше ми дізнаємося, що через день-два після нашого відʼїзду був обмін. Двічі нас вивозили і повертали в ростовське СІЗО.
Втретє ми вже не чекали [що буде обмін].
Обмін 13 вересня 2024 року. Фото: телеграм-канал Володимира Зеленського
Ми чуємо, вже у воронку (автозаку): давайте швидше, ми на поїзд запізнюємося, їх треба везти на поїзд. Дізналися, що це поїзд «Ростов-Москва». Їхали в купе з ґратами, по кілька людей в купе. Але до Москви ми не доїхали — приїхали до Воронежа. Звідти на воронку ще кудись їхали. Нас привезли до СІЗО, ми там переночували. Нас — назад на воронок, на поїзд, з поїзда — знову на воронок. І ось так ми доїхали у СІЗО в Брянській області.
В останньому місці дислокації, звідки нас забирали на обмін, нас увімкнули [по відеозв’язку] на судове засідання. Суд був 12 числа [вересня], у четвер. Я не очікувала.
Ми навіть трохи з хлопцями поговорили. Ми побачили хлопців, попрощалися з ними, сказали, що ми їх любимо, чекаємо, щоб вони якнайшвидше опинилися вдома. Ну, ми вже трохи здогадувалися [про обмін], але хлопці [раніше] здогадалися, коли нас забрали.
Нас вивели зі справи, віддали справу на дорозслідування прокурору й нашили ще купу статей.
Рано-вранці я лежу на ліжку, на другому поверсі, дивлюсь у вікно. Кажу, дівчата, у мене галюцинація чи це правда? Я бачу два білих автобуси. Вони всі підскочили, кажуть: та ні, правда. І ми чекали. А потім дивимося у вікно — а автобусів вже немає. У нас така паніка почалася!
Виявилось, то були не наші [автобуси], це просто люди приїхали. Потім відкривається камера: на вихід. І ми такі, куди вже? Нас вивели. Ми чуємо, ефесбешники: «Так, зараз завантажуємо їх в автобус».
І ми такі, та годі! Відкриваються ворота. «Забігайте в автобус!» І ми бачимо ці автобуси. І розуміємо, що, схоже, ми точно їдемо на обмін!
Ми їхали, ми плакали, ми їхали. І це було дуже…
Ось нам кажуть: на вихід. Ми дивимося на годинник в автобусі — 13:13, п’ятниця, 13-те. Це було чудово! Ми не могли повірити в це, скільки часу минуло, як це було. Це були сльози, соплі. Це неймовірна радість. Здавалося, ну, так ось закриєш очі, відкриєш — а це просто сон був.
«Я раніше не боялася крові, а зараз боюся»
Марина Міщенко після звільнення з полону, фото з особистого архіву Міщенко
Не вірилося. Перший тиждень [після обміну] ти взагалі засинаєш, а тоді прокидаєшся через те, що тобі сняться кошмари, сам себе будиш, тремтишуві сні. Розплющуєш очі, дивишся, не розумієш, де ти, потім починаєш приходити до тями, розумієш, що вже ти вдома, все добре, ти на реабілітації. І так повторювалося довго. На реабілітації була до початку грудня. Зараз сон шикарний.
Я звільнилася [зі служби]. Влаштувалась на цивільну роботу. Я хочу сім’ю, я хочу, щоб все було нормально, дітей. На реабілітації познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком.
Працюю, але не в медицині. До медицини, може, і не повернуся. Просто не можу деякі речі тепер бачити після всього цього. Я раніше не боялася крові, а зараз боюся. Я її бачу — у мене відразу такі спогади виникають на тлі цього.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
Авторки: Тетяна Козак, Анастасія Москвичова
13 вересня 2024 відбувся черговий обмін полоненими між Україною та РФ. Серед жінок, яких тоді повернула Росія, була Марина Міщенко, санітарка 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Їй було 25 років, коли вона потрапила у полон. Це сталося 11 березня 2022 року під час наступу росіян на Волноваському напрямку. Спочатку жінку тримали в Оленівці, а потім у Донецьку, де катували і звинуватили у тероризмі за службу в «Айдарі». Далі військовополонену перевезли у СІЗО-1 в Ростові-на-Дону і разом із ще 17 айдарівцями почали судити.
У 2016 році «ДНР» визнала батальйон «Айдар» терористичним, а у 2023-му Росія додала його до списку терористичних організацій. Фактично айдарівців судили за службу у батальйоні. Це суперечить міжнародному гуманітарному праву, яке забороняє переслідувати військових за участь у бойових діях, і є злочином.
Міщенко була однією з двох жінок у цій групі полонених, інша — 56-річна медикиня Лілія Прутян. Обох обміняли ще до оголошення вироку.
На засіданні 12 вересня суд ухвалив рішення виокремити їхню справу в окреме провадження «за фактом застосування представниками силових структур України заборонених засобів і методів ведення війни». На якій стадії ця справа — наразі невідомо.
Вирок чоловікам, які залишились у полоні, оголосили у жовтні цього року. Їх засудили до ув’язнення терміном від 15 до 21 року.
Після повернення додому Марина Міщенко пройшла реабілітацію та повернулась до цивільного життя. У монолозі згадує про полон, суд та звільнення.
«Вони цілеспрямовано айдарівців шукали»
Наш медпункт розташовувався у селі Петрівське Донецької області. Росіяни почали дуже активно наступати.
У нас було дві евакуаційні машини, і ми почули, як вибухає одна з них. Тому що росіяни не змогли її відкрити, вони її просто розстріляли, й машина вибухнула. І ми зрозуміли, що вже нікуди не підемо. Грубо кажучи, машини стояли через дорогу, не біля нашого будинку — спеціально, щоб не видати, де ми. Але росіяни обходили всі будинки й зайшли в наш. Їхня кількість була незліченна, це були ахматівці створений у Чечні батальйон «Ахмат» оці всі.
Нас було шестеро у медпункті: начальник медичної служби, два водії, лікар, санітарний інструктор і я. І шістьох нас разом забрали.
Там багато кого взяли, я [пізніше] дізналася. Нас в одне місце звозили, до школи у селі Петрівське. Почався дуже сильний мінометний обстріл, дуже сильний, просто будівля сипалася. Це наші їх обстрілювали — не знали, що нас захопили у полон: звʼязок глушили. Я дістала контузію і була не при тямі. Мене звʼязали. Росіяни нас просто позакидали на танки: дівчат окремо, хлопців окремо.
І далі нас катали. Дуже довго. Взяли 11 березня, і я потрапила до донецького УБОЗу управління боротьби з організованою злочинністю 19-го. Возили по своїх позиціях. Тортури, допити, всяке таке.
Вони цілеспрямовано айдарівців шукали. Самі нам про це говорили на допитах. Я чула їхні розмови, що за голову того-то чи того-то — нагорода у них.
Я та інші дівчата казали, що ми медики, — вони не вірили. Питали розвідувальні дані: позиції, техніка, озброєння, де що стоїть, де хто знаходиться. Я кажу: звідки мені знати, в мене посада санітар медичного пункту? В мене [нема] офіцерського звання, немає жодного доступу. Вони не вірили. Казали, що ні, ти — снайпер, ніби в них є докази, свідчення інших, що я проходила навчання.
Я кажу, ну, ви що, жартуєте? Я — медик. Вони: ні. Наполягали аж до самого обміну, вони всі, де б не була, що ми з Лілею Прутян — снайпери.
«В Оленівці я пробула місяць»
Їм було все одно: дівчина, чоловік. Скуті руки, очі зав’язані. З нами був дідусь — цивільний, якому було за 70, — вони його і палицями, і всім, чим хочеш, били. Усіх нас.
О 21 годині 19 березня нас привезли [до приміщення донецького УБОЗу], а під ранок — на Оленівку Колонія №120, що розташована в окупованій частині Донецької області, в селі Молодіжне. Після виходу з «Азовсталі» наприкінці травня 2022 року туди перевезли українських захисників Маріуполя, зокрема бійців «Азову». Там їх піддавали тортурам, а внаслідок вибуху в колонії загинуло щонайменше 50 військовополонених, а понад 70 отримали важкі поранення. Усі обставини злочину та його винуватці також не встановлені, адже Росія так і не надала незалежному слідству доступ до колонії .
В Оленівці я пробула місяць. Там зустрілась із Лілею [Прутян] — я здивувалась. Її в тому ж селі [Петрівське] інші росіяни взяли. Вона сказала, що вже в УБОЗі знала, що зустріне мене у будь-якому разі, бо про мене ставили активно запитання.
Лілія Прутян і Марина Міщенко у Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону. Фото: Медиазона
В Оленівці дівчат окремо, хлопців окремо тримали. Умови там були жахливі: води немає, холодно, антисанітарія. Зміни [наглядачів] там були жахливі. Жінок намагалися так особливо не чіпати взагалі, це пощастило. А ось хлопців там… Як приймають, як привозять нових, — це просто ми сидимо, ридаємо. Вони під [нашими] камерами стояли, наглядачі тюрми їх там просто вбивали. І ми це чули.
Були Кирил та Юра [співробітники колонії Кирило Шакуров та Юрій Дмитренко], які там знущалися з хлопців. Там всі знали. Оленівка, Кирил і Юра — всі такі: ммм, зрозуміло.
Ми були спочатку на ДІЗО (дисциплінарний ізолятор). Ну, були там всі, бо [полонених] було мало. Але перед тим, як почали завозити азовців з «Азовсталі», коли ті здалися, почали масово розвозити всіх по в’язницях.
«Вам нічого не належить, вам нічого не можна, ви забули, хто ви такі»
18 квітня 2022 року мене вивезли. По мене прийшов конвой, каже, за тобою приїхали. Я кажу: хто? Каже: на вихід. Я така: ну, окей. Вийшла, мені наручники на руки: на вас заведена справа така-то, ви підозрюєтеся в тому-то.
У Оленівці до мене приходили якісь слідчі. Про те, що йде слідство, вони не говорили. Потім просто поставили перед фактом — на виході з Оленівки [повідомили про кримінальну справу]. І повезли до прокуратури. З цієї прокуратури повезли до донецького СІЗО.
Ну, донецьке СІЗО — це взагалі чудове місце. У лапках.
Поселили нас в таких жахливих камерах! Маленьке віконце, крізь яке навіть неба ти не бачив, ти бачив землю або цементну підлогу і [сусідню] будівлю — все. І навіть щоб це побачити, треба було залізти на батарею, триматися за ґрати на вікні. Камера була на двох — а нас чотирьох туди засунули. Потім перекинули в іншу камеру, ще гіршу.
Ми там тиждень пробули. Холод жахливий, мерзли. Потім нас перевели в підвал. Коли стало більше людей — в іншу камеру, теж холодну, там нічого взагалі не було. А потім вже, коли почали багато завозити з Оленівки дівчат [полонених], нас перекинули у ще одну камеру, вже іншу, остаточно, там ми і сиділи до самого виїзду в Ростов. Десятимісна. У нас там було 22 людини.
Кожен вихід з камери [у донецькому СІЗО] був каторгою: ніхто не хотів виходити, бо могли і відлупцювати, і повалити на землю кількадесят разів, і головою можна було наштовхнутись на залізні одвірки. Це стабільно. Плюс — постійно в мішках на голові, обісцяних котами і невідомо ким ще.
Цілковита антисанітарія! Стіни сиплються, стелі сиплються. Сирість шалена, бруд! Матраци дали якісь — на них разів сто хтось помер і згнив. Речей жодних [не можна було мати], засобів гігієни — теж жодних. «Вам нічого не належить, вам нічого не можна, ви забули, хто ви такі?!»
Був такий період навіть — там же Донецьк обстрілювали і воду їм перебили — коли вони нам принципово воду не давали понад тиждень. Не те, що помитися — про це взагалі мова не йшла. Я не знаю, чи вони там експерименти на нас якісь ставили, але ми тупо почали гнити. Гнили живцем, просто прокидаєшся, а ти в якихось там пухирях гнійних, потім прокидаєшся ще більше, опухаєш, розпухаєш. Я заснула нормальною, прокидаюся — у мене нога роздулася, вся в гнійниках ось таких великих. Медика кличеш, він каже: «А ви — пральним милом». Ми кажемо: «Ви серйозно? Стан вже передангренозний, ви серйозно?» Він: «Пральним милом».
Ми з’ясували, що це було у всіх. Там, де полонені сиділи в підвалі, у всіх практично таке було. Якась інфекція, щось підсипали, ми не знаємо.
Тоді Ростов їх почав перевіряти. Бо нас мали судити в Ростові. Адміністрація злякалася того, що там чекає на них, що будуть їм, коротше, ай-яй-яй робити. І медикиня прийшла, почала світити ліхтарем на нас, на всіх. Вона нас як побачила, то аж на дупу сіла. «А як це, Господи, ой, жах, жах, жах». Дали ліки, більш-менш привели нас до ладу.
«Дуже приємно посидіти серед покійників»
У СІЗО деенерівський слідчий до мене підходив: «Підписуй папірці». Я кажу, нічого я не буду підписувати, маю повне право на адвоката. Він каже: «Такій, як ти, адвокат не потрібен». Типу, він вас не врятує. Я кажу: я не буду підписувати. Він каже: зараз відпиздимо, підпишеш все одно. І я підписую (зрозуміло, не хотілося, щоб били), що я винна у всіх цих злочинах, що вони мені інкримінують — всю фігню. Що це захоплення влади, пособництво тероризму.
У нас разів 3-4 був суд на продовження термінів утримання. А потім нас почали судити [у Південному окружному військовому суді в Ростові-на-Дону].
Вони з нас групу [за участю 18 обвинувачених айдарівців] зробили — ми були шоковані. Але так ми хоча б дізнались, що наші хлопці живі. Про деяких думали, що вони загиблі, і ми дуже зраділи, коли дізнались, що це не так. Ми побачились, коли нас вивозили до психіатра [на експертизу під час слідства у Донецьку].
Кажу їм: дуже приємно посидіти серед покійників. А вони мені: навзаєм, ми думали, що ви загинули.
Бійці батальйону Айдар (Марина Міщенко в центрі) у Південному окружному військовому суді Ростова-на-Дону. Фото: Медиазона
Нас забрали до Ростова у липні 2023-го. Ми думали, що в Ростові буде набагато гірше. У ростовському СІЗО-1.
Покричали [на нас], трохи з хлопцями так «привіталися». Але я потім питала у них, вони сказали, це «погладили по голові», порівняно з тим, що було в Донецьку. Далі ніхто нікого не чіпав
У суді вони почали свою нісенітницю верзти, оці всі обвинувачення. Ми на суді говорили, коли відповідали, що ми захищали свою країну. То які ми підсудні? Ми — військовополонені. Але говориш [з судом і слідством], як зі стіною просто. Я провину не хотіла визнавати в суді. Чого я маю її визнавати? Мені казали, що 15 років світить, усього, мовляв. Усього?!
На суд як нас доставляли! Це жах. Крики, наручники, руки тримати за спиною. У хлопців — кайданки такі, як у фільмі Зелена миля. Як в Америці смертників водять. Так, на ногах ланцюги, на руках ланцюги ось ці з’єднані, у позі ластівки. Носом у землю дивишся. Вони нас, як худобу, возили: то кидали [на підлогу], то ще щось, кричали. Коротше кажучи, на зло намагалися все зробити.
Ми заявляли про таке поводження в суді, але суддя говорив, що це не його компетенція — нехай ми говоримо про це з адвокатами.
У нас вже справа дійшла до допиту [обвинувачених], потім мали бути дебати. Але допиту у нас не відбулося, ми поїхали [на обмін] з Лілею.
«Двічі нас вивозили і повертали в ростовське СІЗО»
9 вересня [2024 року], у понеділок, прийшли до нас [в ростовському СІЗО], назвали прізвища девʼяти жінок з «Азову» і наші з Лілею — виходить, 11 людей. Ми: куди, до медика? Бо ми перед тим скаржилися. Там головна лікарка така не дуже. Звертаєшся до неї, а вона каже, чого ти прийшла, ти здорова, йди геть.
Потім вони [тюремні наглядачі] заходять: роздягайтеся. Фотографували всі синці, татуювання, шрами, рани. Якщо якась рана — описуєш. Ми думали, кудись знову везуть, в якесь інше СІЗО. Або, може, адвокати домоглися, щоб типу з’ясувати, б’ють нас тут чи не б’ють.
А потім вночі до нас приходять, кажуть, що о 3 годині етап. Ми спитали, куди. Нам не відповіли.
Ми зібралися. Скільки вже разів нас катали, ховали. Як відбувався обмін — нас кудись ховали. Ну, думаємо, кудись знову поїдемо «на канікули». Було таке, що інформація проходила, наче нас мають міняти. І тоді нас різко забирають, спонтанно. І пізніше ми дізнаємося, що через день-два після нашого відʼїзду був обмін. Двічі нас вивозили і повертали в ростовське СІЗО.
Втретє ми вже не чекали [що буде обмін].
Обмін 13 вересня 2024 року. Фото: телеграм-канал Володимира Зеленського
Ми чуємо, вже у воронку (автозаку): давайте швидше, ми на поїзд запізнюємося, їх треба везти на поїзд. Дізналися, що це поїзд «Ростов-Москва». Їхали в купе з ґратами, по кілька людей в купе. Але до Москви ми не доїхали — приїхали до Воронежа. Звідти на воронку ще кудись їхали. Нас привезли до СІЗО, ми там переночували. Нас — назад на воронок, на поїзд, з поїзда — знову на воронок. І ось так ми доїхали у СІЗО в Брянській області.
В останньому місці дислокації, звідки нас забирали на обмін, нас увімкнули [по відеозв’язку] на судове засідання. Суд був 12 числа [вересня], у четвер. Я не очікувала.
Ми навіть трохи з хлопцями поговорили. Ми побачили хлопців, попрощалися з ними, сказали, що ми їх любимо, чекаємо, щоб вони якнайшвидше опинилися вдома. Ну, ми вже трохи здогадувалися [про обмін], але хлопці [раніше] здогадалися, коли нас забрали.
Нас вивели зі справи, віддали справу на дорозслідування прокурору й нашили ще купу статей.
Рано-вранці я лежу на ліжку, на другому поверсі, дивлюсь у вікно. Кажу, дівчата, у мене галюцинація чи це правда? Я бачу два білих автобуси. Вони всі підскочили, кажуть: та ні, правда. І ми чекали. А потім дивимося у вікно — а автобусів вже немає. У нас така паніка почалася!
Виявилось, то були не наші [автобуси], це просто люди приїхали. Потім відкривається камера: на вихід. І ми такі, куди вже? Нас вивели. Ми чуємо, ефесбешники: «Так, зараз завантажуємо їх в автобус».
І ми такі, та годі! Відкриваються ворота. «Забігайте в автобус!» І ми бачимо ці автобуси. І розуміємо, що, схоже, ми точно їдемо на обмін!
Ми їхали, ми плакали, ми їхали. І це було дуже…
Ось нам кажуть: на вихід. Ми дивимося на годинник в автобусі — 13:13, п’ятниця, 13-те. Це було чудово! Ми не могли повірити в це, скільки часу минуло, як це було. Це були сльози, соплі. Це неймовірна радість. Здавалося, ну, так ось закриєш очі, відкриєш — а це просто сон був.
«Я раніше не боялася крові, а зараз боюся»
Марина Міщенко після звільнення з полону, фото з особистого архіву Міщенко
Не вірилося. Перший тиждень [після обміну] ти взагалі засинаєш, а тоді прокидаєшся через те, що тобі сняться кошмари, сам себе будиш, тремтишуві сні. Розплющуєш очі, дивишся, не розумієш, де ти, потім починаєш приходити до тями, розумієш, що вже ти вдома, все добре, ти на реабілітації. І так повторювалося довго. На реабілітації була до початку грудня. Зараз сон шикарний.
Я звільнилася [зі служби]. Влаштувалась на цивільну роботу. Я хочу сім’ю, я хочу, щоб все було нормально, дітей. На реабілітації познайомилася зі своїм нинішнім чоловіком.
Працюю, але не в медицині. До медицини, може, і не повернуся. Просто не можу деякі речі тепер бачити після всього цього. Я раніше не боялася крові, а зараз боюся. Я її бачу — у мене відразу такі спогади виникають на тлі цього.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».