З російського полону у громаду на Житомирщині повернули 36-річного військового Сергія Шикуна
Джерело: Суспільне
Авторка: Олена Слободенюк
Під час обміну 6 березня в Україну з російського полону повернули 36-річного військовослужбовця Сергія Шикуна з села Гордіївка Романівської громади. Сергій потрапив у полон, виконуючи бойове завдання на Донецькому напрямку в серпні 2024 року. Мама та дружина військового у коментарі Суспільному розповіли, що за півтора року встигли зневіритися, бо за цей час Сергія кілька разів ставили на обмін, але не обмінювали. Під час обміну 6 березня жінки, з їхніх слів, не плекали марних надій, тому сповіщення про повернення Сергія з полону застало їх зненацька. Людмила та Наталія говорять, що були настільки щасливі, що не могли стримати емоцій — кричали, сміялися і плакали від радості.
Тричі прочитала те повідомлення, бо сама собі не вірила
Дружина Сергія Наталія працює продавчинею в одному з магазинів села Гордіївка. 6 березня близько опівдні жінці надійшло сповіщення у застосунку "Дія". Наталія говорить, що не могла повірити написаному, тому перечитала повідомлення тричі, коли нарешті усвідомила, що її чоловіка дійсно повернули з російського полону. Після цього був дзвінок з Координаційного штабу, де підтвердили, що Сергій потрапив на обмін.
"Мене накрило шквалом емоцій. Я кричала так, що в мене люди повилітали з магазину. Я навіть думала, що, певно, збожеволіла. Це може зрозуміти лише той, хто пройшов нашим шляхом — шляхом очікувань і розчарувань, коли обмін за обміном рідну людину обіцяють повернути і не повертають. Ці розчарування дуже виснажують, тому ми вирішили, що тут робитимемо все, що можемо, щоб Сергія повернули; а ще — будемо молитися і сподіватися, але без марних надій, щоб не розчаруватися знову. Саме тому ця звістка стала таким неймовірно радісним шоком для всієї нашої родини", — розповіла Наталія.
Першою жінка подзвонила матері Сергія Людмилі, яка теж не одразу повірила в почуте. Зі слів Наталії, не можна було зрозуміти — плаче її свекруха, сміється, кричить чи все це водночас.
Новина про повернення сина була настільки несподіваною, що Людмила спочатку подумала, ніби просто неправильно зрозуміла свою невістку.
"Мою радість не виміряти і не передати. Як тільки Наташа мені зателефонувала, я усіх своїх родичів обдзвонила, щоб сказати, що Сергія обміняли. А потім йду і думаю: це я щось таке наробила, що всім подзвонила... А чи справді це Наташа мені сказала, що сина повернули? Думала: може, я не так зрозуміла, може, я вже не те щось роблю? Не одразу усвідомила, що це правда. Вже потім, коли поговорила з сином, то подумала, що навіть, коли його народила, то не відчувала аж настільки великої радості, як тоді, коли почула, що Сергія звільнили з полону і повернули додому. Ніколи в житті я не раділа так, як тоді, коли моя дитина таки повернулася з пекла", — розповіла Людмила Шикун.
Підтвердження, що Сергій у полоні, знайшла старша донька
Сергій народився у Гордіївці, закінчив місцеву школу і здобув фах токаря у Бердичівському професійно-технічному училищі №1. Потому працював на різних виробництвах. Безпосередньо перед мобілізацією у листопаді 2023 року займав посаду начальника зміни на одному з деревообробних підприємств Романівської громади.
Зі слів Наталії, після мобілізації її чоловік мав кількамісячний курс навчання та підготовки у кількох областях України. Далі Сергія розподілили до 150 окремої механізованої бригади та відправили на Донецький напрямок.
Наталія говорить, що з чоловіком постійно тримала зв'язок — вони зідзвонювалися та списувалися за першої можливості. Близько п'ятої години вечора 2 серпня 2024 року Сергій попередив Наталію, що йде на завдання, пообіцявши зателефонувати за дві години. Дзвінка жінка тоді так і не дочекалася.
"3-го серпня я почала бити на сполох: зв'язалася з дівчатами побратимів, із самими побратимами Сергія. Через тиждень ми звернулися в поліцію. Згодом отримали сповіщення про те, що Сергія вважають безвісти зниклим. 10 серпня наші діти, зокрема, старша донька знайшла на одному з закритих російських каналів відео, на якому був Сергій. Десь 12-13 серпня це відео вже поширили в наших українських каналах. Сергія ми одразу впізнали — він був змучений і виснажений. Фактично з перших днів обидві сторони підтвердили, що мій чоловік перебуває у полоні. Офіційне повідомлення про це ми отримали у січні 2025 року", — розповіла Наталія Шикун.
Одне відео й один лист за понад півтора року полону
За понад півтора року перебування Сергія в полоні родина отримала тільки одне відео й один лист від нього.
"Те відео мені як дружині прислали, коли Сергій був в полоні на окупованих територіях України. Він був там до січня 2025 року. Далі його вивезли в Росію — Сергій був в одному з слідчих ізоляторів в Оренбурзькій області. Згодом ми отримали один короткий лист — в ньому Сергій написав, що живий, що їх годують тричі на день, що мають можливість митися і прати, і що з нетерпінням чекає на зустріч. У серпні 2025 року Сергія внесли в списки на обмін 1000 на 1000. Тоді фото з ним почали частіше крутити по російських каналах. Росіяни говорили щось типу, що українська сторона не хоче забирати цих хлопців. Ми дуже чекали, але Сергія тоді не повернули", — каже Наталія.
Людмила Шикун розповіла, що більше про стан Сергія вдалося дізнатися від його побратима, якого обміняли раніше.
"Зараз уже знаємо, що Сергій звертався до трьох хлопців, які були з ним і яких звільнили раніше, щоб вони знайшли нас і розповіли про нього. Один із цих хлопців — Руслан із Києва — справді нас відшукав. Вони з Сергієм з перших днів полону пів року були поряд. Був момент, коли Руслан зупинився і каже: "Почекайте, а може, я вам не про того Сергія розповідаю?". Бо у нього вже був випадок, що він знайшов батьків одного хлопця, розповів їм про нього, а виявилося, що це не той хлопець. Під час розмови з моєю невісткою Руслан уточнив, що розповідає нам про Сергія, який колекціонує старовинні монети і любить "Бердичівське пиво". І ми одразу зрозуміли, що це про нашого Сергія. Щиро вдячні Руслану, бо він нам дуже багато і докладно розказав про емоційний і фізичний стан мого сина", — сказала Людмила.
За її словами, поки Сергій був у полоні, родина зверталася до усіх можливих структур та організацій.
"На початку цього шляху в нас була одна маленька повістка на пів шкільного аркуша, а зараз в невістки — ціла сумка вагою зо 3 кілограми усіляких паперів. Ми все фіксували, всі копії лишали собі. Синова дружина зробила величезну роботу — де вона лишень не була, кого вона лиш не чіпала — і СБУ, і Міноборони, і уповноваженого з прав людини Лубінця. Вона не опускала рук і стукала у всі двері, куди тільки можна і не можна. Її вже всі на ім'я і по-батькові знали, часом навіть називали, м'яко кажучи, ненормальною, але вона не зважала і робила все, щоб Сергія швидше повернули додому", — розповіла Людмила Шикун.
Повернення в Україну
6 березня близько 16:00 Наталія взяла слухавку і почула в ній голос свого чоловіка.
"Привіт, Пін, ти як?" — запитав Сергій.
"Це він так мене називає — Пін. Я чекала на дзвінок з кордону, але чоловік набрав мене уже з медзакладу, куди їх відвезли. Я була неймовірно щаслива. Втішило, що в нього був бадьорий голос — Сергій радий, що повернувся, і хоче додому. Якби можна було б, то й реабілітацію пропустив би. Ми потім весь день були на зв'язку — спочатку говорили, а далі переписувалися майже до ранку. Паралельно переглядали з родиною відео з кордону, куди привезли тих, кого обміняли. Наша молодша донька — 8-річна Валерія — першою знайшла на тих відео Сергія. Сказала: "Що це їх тут так багато?", але тата впізнала", — говорить Наталія.
Людмила розповіла, що Сергій повернувся дуже худим, втративши близько третини своєї звичної ваги.
"З 90 кілограмів, яким ми його пам'ятаємо, схуд десь до 60 з чимось кілограмів. Болять руки і ноги, з'явилося багато хвороб, але, слава Богу, не покалічений і на своїх ногах. Ми його виходимо, хай лишень повернеться додому. Весь цей час, коли він був у полоні, я молилася і просила Бога, щоб зберіг його і укріпив тілесно та душевно. Коли вже почула його голос, то відчула полегшення — син говорив спокійно, був врівноваженим. До цього я дуже переживала за його емоційний і душевний стан, бо це ж полон. Боялася, що його там зламають. Але, коли почула сина, почула, як спокійно він спілкується, то моєму серцю стало легше, бо так, це був він — мій Сірожка, якого я знаю. Тепер з нетерпінням чекаємо закінчення карантину, щоб побачитися вживу", — сказала мама Сергія.
Спитав, чи вдалося зберегти його колекцію монет
Дружина Сергія говорить, що знає його лише з позитивного боку.
"Ми одружені 9 років, і в нас четверо дітей, двоє з яких народилися у нашому шлюбі, а ще двоє — діти від іншого шлюбу, проте насправді всіх дітей ми вважаємо нашими. Сергій — хороша людина і дуже добрий чоловік. Спокійний, врівноважений, не має шкідливих звичок, гарний сім'янин — завжди виявляв турботу та розуміння. Діти в нього були на першому місці, і він завжди поспішав до них додому", — розповіла Наталія.
Зі слів жінки, у селі всі знають, що найбільшим захопленням Сергія є колекціонування старовинних монет.
"Як і його батько, Сергій цікавиться історією і старовинними артефактами, зокрема, монетами. Єдине і найбільше його хобі — пошук і колекціонування цих монет. Навіть будучи щойно з полону, після питань про родину він першим ділом поцікавився, чи на місці всі його динари. Наш найменший 7-річний син теж зараз проявляє інтерес до цієї сфери — у школі вчителі говорять, що, певно, буде істориком. Кажуть, що дивляться на нього і бачать Сергія. Зараз і я з дітьми, і батьки, і вся наша родина чекаємо, коли зможемо вже зустрітися з Сергієм вживу", — сказала Наталія.
Людмила Шикун говорить, що теж не може дочекатися зустрічі з сином і бажає якнайшвидшого повернення додому усіх полонених українців, щоб їхні рідні змогли їх обняти.
"Ми так надіялися, коли оголошували черговий обмін, і так тяжко переживали, коли сина знову не було в списках тих, хто повернувся. Дуже тяжко було переживати обміни тілами, бо знали, що повертають наших хлопців, в тому числі, і тих, хто не вижив у полоні. Визнаю, що часом ми геть зневірювалися — образи були і на Коордштаб, і на інші наші структури, і на весь світ загалом. Усе через безсилля, через те, що було дуже боляче, і ми не знали, як і на кого ще вплинути, щоб сина нарешті повернули. Зараз хочу подякувати усім, хто працює над тим, щоб наші діти поверталися додому. Тепер усі разом чекаємо наших хлопців-односельців, про яких теж знаємо, що вони вже кілька років у російському полоні. Коли мій син повернувся, я знову почала жити — бажаю, щоб кожен, хто чекає, відчув ці емоції якомога швидше", — сказала Людмила Шикун.
Авторка: Олена Слободенюк
Під час обміну 6 березня в Україну з російського полону повернули 36-річного військовослужбовця Сергія Шикуна з села Гордіївка Романівської громади. Сергій потрапив у полон, виконуючи бойове завдання на Донецькому напрямку в серпні 2024 року. Мама та дружина військового у коментарі Суспільному розповіли, що за півтора року встигли зневіритися, бо за цей час Сергія кілька разів ставили на обмін, але не обмінювали. Під час обміну 6 березня жінки, з їхніх слів, не плекали марних надій, тому сповіщення про повернення Сергія з полону застало їх зненацька. Людмила та Наталія говорять, що були настільки щасливі, що не могли стримати емоцій — кричали, сміялися і плакали від радості.
Тричі прочитала те повідомлення, бо сама собі не вірила
Дружина Сергія Наталія працює продавчинею в одному з магазинів села Гордіївка. 6 березня близько опівдні жінці надійшло сповіщення у застосунку "Дія". Наталія говорить, що не могла повірити написаному, тому перечитала повідомлення тричі, коли нарешті усвідомила, що її чоловіка дійсно повернули з російського полону. Після цього був дзвінок з Координаційного штабу, де підтвердили, що Сергій потрапив на обмін.
"Мене накрило шквалом емоцій. Я кричала так, що в мене люди повилітали з магазину. Я навіть думала, що, певно, збожеволіла. Це може зрозуміти лише той, хто пройшов нашим шляхом — шляхом очікувань і розчарувань, коли обмін за обміном рідну людину обіцяють повернути і не повертають. Ці розчарування дуже виснажують, тому ми вирішили, що тут робитимемо все, що можемо, щоб Сергія повернули; а ще — будемо молитися і сподіватися, але без марних надій, щоб не розчаруватися знову. Саме тому ця звістка стала таким неймовірно радісним шоком для всієї нашої родини", — розповіла Наталія.
Першою жінка подзвонила матері Сергія Людмилі, яка теж не одразу повірила в почуте. Зі слів Наталії, не можна було зрозуміти — плаче її свекруха, сміється, кричить чи все це водночас.
Новина про повернення сина була настільки несподіваною, що Людмила спочатку подумала, ніби просто неправильно зрозуміла свою невістку.
"Мою радість не виміряти і не передати. Як тільки Наташа мені зателефонувала, я усіх своїх родичів обдзвонила, щоб сказати, що Сергія обміняли. А потім йду і думаю: це я щось таке наробила, що всім подзвонила... А чи справді це Наташа мені сказала, що сина повернули? Думала: може, я не так зрозуміла, може, я вже не те щось роблю? Не одразу усвідомила, що це правда. Вже потім, коли поговорила з сином, то подумала, що навіть, коли його народила, то не відчувала аж настільки великої радості, як тоді, коли почула, що Сергія звільнили з полону і повернули додому. Ніколи в житті я не раділа так, як тоді, коли моя дитина таки повернулася з пекла", — розповіла Людмила Шикун.
Підтвердження, що Сергій у полоні, знайшла старша донька
Сергій народився у Гордіївці, закінчив місцеву школу і здобув фах токаря у Бердичівському професійно-технічному училищі №1. Потому працював на різних виробництвах. Безпосередньо перед мобілізацією у листопаді 2023 року займав посаду начальника зміни на одному з деревообробних підприємств Романівської громади.
Зі слів Наталії, після мобілізації її чоловік мав кількамісячний курс навчання та підготовки у кількох областях України. Далі Сергія розподілили до 150 окремої механізованої бригади та відправили на Донецький напрямок.
Наталія говорить, що з чоловіком постійно тримала зв'язок — вони зідзвонювалися та списувалися за першої можливості. Близько п'ятої години вечора 2 серпня 2024 року Сергій попередив Наталію, що йде на завдання, пообіцявши зателефонувати за дві години. Дзвінка жінка тоді так і не дочекалася.
"3-го серпня я почала бити на сполох: зв'язалася з дівчатами побратимів, із самими побратимами Сергія. Через тиждень ми звернулися в поліцію. Згодом отримали сповіщення про те, що Сергія вважають безвісти зниклим. 10 серпня наші діти, зокрема, старша донька знайшла на одному з закритих російських каналів відео, на якому був Сергій. Десь 12-13 серпня це відео вже поширили в наших українських каналах. Сергія ми одразу впізнали — він був змучений і виснажений. Фактично з перших днів обидві сторони підтвердили, що мій чоловік перебуває у полоні. Офіційне повідомлення про це ми отримали у січні 2025 року", — розповіла Наталія Шикун.
Одне відео й один лист за понад півтора року полону
За понад півтора року перебування Сергія в полоні родина отримала тільки одне відео й один лист від нього.
"Те відео мені як дружині прислали, коли Сергій був в полоні на окупованих територіях України. Він був там до січня 2025 року. Далі його вивезли в Росію — Сергій був в одному з слідчих ізоляторів в Оренбурзькій області. Згодом ми отримали один короткий лист — в ньому Сергій написав, що живий, що їх годують тричі на день, що мають можливість митися і прати, і що з нетерпінням чекає на зустріч. У серпні 2025 року Сергія внесли в списки на обмін 1000 на 1000. Тоді фото з ним почали частіше крутити по російських каналах. Росіяни говорили щось типу, що українська сторона не хоче забирати цих хлопців. Ми дуже чекали, але Сергія тоді не повернули", — каже Наталія.
Людмила Шикун розповіла, що більше про стан Сергія вдалося дізнатися від його побратима, якого обміняли раніше.
"Зараз уже знаємо, що Сергій звертався до трьох хлопців, які були з ним і яких звільнили раніше, щоб вони знайшли нас і розповіли про нього. Один із цих хлопців — Руслан із Києва — справді нас відшукав. Вони з Сергієм з перших днів полону пів року були поряд. Був момент, коли Руслан зупинився і каже: "Почекайте, а може, я вам не про того Сергія розповідаю?". Бо у нього вже був випадок, що він знайшов батьків одного хлопця, розповів їм про нього, а виявилося, що це не той хлопець. Під час розмови з моєю невісткою Руслан уточнив, що розповідає нам про Сергія, який колекціонує старовинні монети і любить "Бердичівське пиво". І ми одразу зрозуміли, що це про нашого Сергія. Щиро вдячні Руслану, бо він нам дуже багато і докладно розказав про емоційний і фізичний стан мого сина", — сказала Людмила.
За її словами, поки Сергій був у полоні, родина зверталася до усіх можливих структур та організацій.
"На початку цього шляху в нас була одна маленька повістка на пів шкільного аркуша, а зараз в невістки — ціла сумка вагою зо 3 кілограми усіляких паперів. Ми все фіксували, всі копії лишали собі. Синова дружина зробила величезну роботу — де вона лишень не була, кого вона лиш не чіпала — і СБУ, і Міноборони, і уповноваженого з прав людини Лубінця. Вона не опускала рук і стукала у всі двері, куди тільки можна і не можна. Її вже всі на ім'я і по-батькові знали, часом навіть називали, м'яко кажучи, ненормальною, але вона не зважала і робила все, щоб Сергія швидше повернули додому", — розповіла Людмила Шикун.
Повернення в Україну
6 березня близько 16:00 Наталія взяла слухавку і почула в ній голос свого чоловіка.
"Привіт, Пін, ти як?" — запитав Сергій.
"Це він так мене називає — Пін. Я чекала на дзвінок з кордону, але чоловік набрав мене уже з медзакладу, куди їх відвезли. Я була неймовірно щаслива. Втішило, що в нього був бадьорий голос — Сергій радий, що повернувся, і хоче додому. Якби можна було б, то й реабілітацію пропустив би. Ми потім весь день були на зв'язку — спочатку говорили, а далі переписувалися майже до ранку. Паралельно переглядали з родиною відео з кордону, куди привезли тих, кого обміняли. Наша молодша донька — 8-річна Валерія — першою знайшла на тих відео Сергія. Сказала: "Що це їх тут так багато?", але тата впізнала", — говорить Наталія.
Людмила розповіла, що Сергій повернувся дуже худим, втративши близько третини своєї звичної ваги.
"З 90 кілограмів, яким ми його пам'ятаємо, схуд десь до 60 з чимось кілограмів. Болять руки і ноги, з'явилося багато хвороб, але, слава Богу, не покалічений і на своїх ногах. Ми його виходимо, хай лишень повернеться додому. Весь цей час, коли він був у полоні, я молилася і просила Бога, щоб зберіг його і укріпив тілесно та душевно. Коли вже почула його голос, то відчула полегшення — син говорив спокійно, був врівноваженим. До цього я дуже переживала за його емоційний і душевний стан, бо це ж полон. Боялася, що його там зламають. Але, коли почула сина, почула, як спокійно він спілкується, то моєму серцю стало легше, бо так, це був він — мій Сірожка, якого я знаю. Тепер з нетерпінням чекаємо закінчення карантину, щоб побачитися вживу", — сказала мама Сергія.
Спитав, чи вдалося зберегти його колекцію монет
Дружина Сергія говорить, що знає його лише з позитивного боку.
"Ми одружені 9 років, і в нас четверо дітей, двоє з яких народилися у нашому шлюбі, а ще двоє — діти від іншого шлюбу, проте насправді всіх дітей ми вважаємо нашими. Сергій — хороша людина і дуже добрий чоловік. Спокійний, врівноважений, не має шкідливих звичок, гарний сім'янин — завжди виявляв турботу та розуміння. Діти в нього були на першому місці, і він завжди поспішав до них додому", — розповіла Наталія.
Зі слів жінки, у селі всі знають, що найбільшим захопленням Сергія є колекціонування старовинних монет.
"Як і його батько, Сергій цікавиться історією і старовинними артефактами, зокрема, монетами. Єдине і найбільше його хобі — пошук і колекціонування цих монет. Навіть будучи щойно з полону, після питань про родину він першим ділом поцікавився, чи на місці всі його динари. Наш найменший 7-річний син теж зараз проявляє інтерес до цієї сфери — у школі вчителі говорять, що, певно, буде істориком. Кажуть, що дивляться на нього і бачать Сергія. Зараз і я з дітьми, і батьки, і вся наша родина чекаємо, коли зможемо вже зустрітися з Сергієм вживу", — сказала Наталія.
Людмила Шикун говорить, що теж не може дочекатися зустрічі з сином і бажає якнайшвидшого повернення додому усіх полонених українців, щоб їхні рідні змогли їх обняти.
"Ми так надіялися, коли оголошували черговий обмін, і так тяжко переживали, коли сина знову не було в списках тих, хто повернувся. Дуже тяжко було переживати обміни тілами, бо знали, що повертають наших хлопців, в тому числі, і тих, хто не вижив у полоні. Визнаю, що часом ми геть зневірювалися — образи були і на Коордштаб, і на інші наші структури, і на весь світ загалом. Усе через безсилля, через те, що було дуже боляче, і ми не знали, як і на кого ще вплинути, щоб сина нарешті повернули. Зараз хочу подякувати усім, хто працює над тим, щоб наші діти поверталися додому. Тепер усі разом чекаємо наших хлопців-односельців, про яких теж знаємо, що вони вже кілька років у російському полоні. Коли мій син повернувся, я знову почала жити — бажаю, щоб кожен, хто чекає, відчув ці емоції якомога швидше", — сказала Людмила Шикун.